Розділ IV Нерухомі рушії

– Але ж він не миритиметься з тим, що його пограбувати? Д’Анконія розумний, у нього має бути якийсь козир у рукаві.

– Дуже на це сподіваюсь.

– Він розгадував комбінації найспритніших шахраїв світу. Невже заплющить очі на жалюгідну директиву жменьки політиканів-латиносів? Д’Анконія має щось придумати, а ми повинні встигнути до нього приєднатися.

– Це залежить від тебе, Джиме. Він же ж твій друг.

– Який з біса друг? Ненавиджу цього сучого сина.

Він викликав секретаря. Той нерішуче ввійшов. Мав нещасний вигляд. Це був уже дещо підтоптаний парубок із безкровним обличчям, вираз якого свідчив про хороше виховання благочестивої бідності.

– Ти домовився про мою зустріч із Франциско д’Анконією? – гаркнув Таґґарт.

– Ні, сер.

– Але, чорт забирай, я ж наказав зв’язатися…

– Я не зміг, сер, хоч як намагався.

– Спробуй іще.

– Сер, річ у тім, що я не зміг домовитися з ним про зустріч.

– І чому ж?

– Він відмовився.

– Хочеш сказати, що він відмовився зі мною бачитися?

– Так, сер, саме про це і йдеться.

– Він не зустрінеться зі мною?

– Ні, сер, не зустрінеться.

– Ти розмовляв із ним особисто?

– Ні, я спілкувався з його секретарем.