Розділ III Верх і низ

Казали, що заради залізниці Нат Таґґарт багато разів ставив на кін своє життя; та одного разу йому довелося поставити дещо більше. Геть не маючи коштів, із замороженим будівництвом залізниці, він спустив по сходах з третього поверху шанованого джентльмена, який пропонував урядову позику. А потім виставив як заставу власну дружину, взявши позику в мільйонера, який ненавидів Натаніеля, але захоплювався вродою його жінки. Щоправда, Таґґарт вчасно повернув борг, і не мав віддавати застави. Угоду було укладено за цілковитої згоди дружини. Писана красуня належала до шляхетної родини одного з південних штатів, і сім’я відреклася від неї, позбавивши спадку, коли дівчина втекла з дому із Натом Таґґартом, тоді ще голодраним пройдисвітом.

Іноді Даґні шкодувала, що Нат Таґґарт був її предком. Її почуття до нього не належали до категорії звичних родинних взаємин. Вона не хотіла відчувати до нього те, що відчувають до дядька чи до діда, бо неспроможна була любити когось, кого не обрала самостійно, а лише тому, що від неї цього вимагають. Але якби предків можна було вибирати, Даґні обрала б саме Ната Таґґарта, добровільно і з шанобливою вдячністю.

Статую Натаніеля Таґґарта було створено на основі намальованого олівцем ескізу, єдиного збереженого зображення його зовнішності. Нат дожив до глибокої старості, але про нього неможливо було думати інакше, як про молодого чоловіка на тому ескізі. В дитинстві ця статуя була для Даґні першим зразком уявлення про велич духу. Коли її згодом послали до церкви і до школи, де вперше почула це словосполучення, дівчинка відразу зрозуміла, про що йдеться: про скульптуру її пращура.

Постать зображала високого стрункого хлоп’ягу з кутастим обличчям. Гордовито піднявши голову, він немов зустрічав виклик, радіючи, що в змозі прийняти його. Все, чого Даґні прагнула від життя, вкладалося в бажання тримати голову, як він.

Сьогодні, перетинаючи головний зал вокзалу, вона, як завше, дивилася на пам’ятник. Це була мить відпочинку; ніби безіменний тягар упав з її пліч, ніби ніжний вітерець торкнувся до гарячого чола.

У кутку вестибюля, біля головного входу, стояв невеличкий газетний кіоск. Власник – тихий і ґречний літній чоловік – уже двадцять років стояв за своїм прилавком. Колись він мав цигаркову фабрику, але вона збанкрутувала, і дядько замкнув себе в цьому крихітному кіоску посеред нескінченної веремії приїжджих. Він не мав ні родини, ні друзів.

У нього в житті було єдине задоволення – чоловік колекціонував цигарки з усього світу. Він знав кожну марку, що коли-небудь існувала.

Дорогою додому Даґні подобалось зупинятися біля кіоску, що, здавалось, був частиною вокзалу «Таґґарт», мов старий сторожовий пес, який занадто слабкий, щоб захистити, але здатний звеселити своєю доброзичливою присутністю. Старий радів, коли Даґні підходила; його тішило усвідомлення, що він єдиний із цього натовпу знає, яка важлива персона ця молода жінка в спортивному пальті та крислатому капелюсі, що анонімно проходила крізь юрму.

Сьогодні, як завжди, вона зупинилася купити пачку цигарок.

– Як ваша колекція? – запитала вона. – Є щось новеньке?

Він сумно всміхнувся і заперечно похитав головою.

– Ні, міс Таґґарт. У світі більше немає нових марок. Навіть старі зникають одна за одною. В продажу залишилося п’ять чи шість. А було ж десятки. Люди вже не виробляють нового.

– Ще вироблятимуть. Це лише тимчасово.

Він глянув на неї, та не відповів. А потім сказав:

– Мені подобаються цигарки, міс Таґґарт. Люблю уявляти вогонь у людських руках. Вогонь, небезпечна сила, втримувана між пальців. Я часто замислююся про ті години, коли людина буває сама, спостерігаючи за димком цигарки, міркуючи. Цікаво, скільки великих ідей виникло в ці години? Коли людина мислить, у неї в голові спалахує полум’я, а вогник цигарки його символізує.

– Чи багато людей здатні мислити? – мимовільно запитала вона і затнулась. Питання було її особистою мукою, і вона не хотіла це обговорювати.

Старий зауважив раптову паузу і зрозумів її. Але, замість відповіді на запитання, сказав:

– Міс Таґґарт, мені не подобається те, що відбувається з людьми.

– А що?

– Я не знаю. Але я спостерігаю за ними вже двадцять років і бачу зміни. Тут люди завжди квапляться, і раніше мені приємно було спостерігати цю метушню; це був поспіх людей, які знали, куди їдуть, і хотіли якнайшвидше туди дістатися. Тепер вони поспішають, бо їм страшно. Зараз вони керовані не метою, а страхом. Вони нікуди не їдуть – вони тікають. І я не певен, чи самі знають, від чого. Вони не дивляться одне на одного. Вони судомно здригаються від чужого дотику. Вони багато всміхаються, але це огидні посмішки, в них немає радості, – саме благання. Не знаю, куди котиться цей світ, – він розправив плечі. – Та й хто такий, скажіть, отой Джон Ґолт?