Розділ II Ланцюг

– Хтозна… Якось воно сьогодні все непевно… Є люди, які… Як би то сказати… Будь-що може статись…

– Що за халепа?

Ларкін сидів, згорбившись, і благально звівши догори свої ніжні очі. Невисока опецькувата постать завжди була якась незахищена і, здавалося, мов равлик, потребувала будиночка, щоб заховатися туди за першого ж доторку. Його задумливі очі та зворушливо-безпорадний і нерішучий усміх вічного прохача замінили той панцир. Цей усміх обеззброював, так усміхатися міг хіба що хлопчисько, віддаючи себе на ласку незбагненного всесвіту. Йому було п’ятдесят три.

– Генку, у тебе не дуже хороший імідж, – сказав він. – Преса завжди погано пише про тебе.

– То й що?

– Генку, ти непопулярний.

– Замовники не нарікають на мене.

– Я не про це. Тобі треба найняти журналіста, щоб він вигідно подавав тебе публіці.

– Навіщо? Я продаю сталь.

– Але навіщо налаштовувати проти себе людей? Громадська думка, знаєш, – велика річ.

– Не думаю, що громадськість аж так проти мене налаштована. До того ж, немає значення, люблять мене чи ні.

– Газети проти тебе.

– У газетярів є вільний час, а в мене – немає.

– Генку, мені це не подобається. Це погано.

– Що?

– Те, що вони про тебе пишуть.

– А що вони про мене пишуть?

– Ти й сам знаєш. Що ти непоступливий, безжальний. Що нікого не підпускаєш до керівництва своїми заводами. І що твоя єдина мета – плавити сталь і заробляти гроші.

– Але це так і є.

– Ти не маєш так казати.