Розділ II Ланцюг

– Я розповідала тобі про неї багато разів, але ти ніколи не запам’ятовуєш, що я кажу. Місіс Бічем страшенно хотіла зустрітися з тобою, але мусила їхати відразу після вечері, бо вона неймовірно заклопотана людина. Місіс Бічем дуже хотіла тобі розказати, скільки корисного ми робимо в нашій парафіяльній школі, про те, як слюсарюють і які красиві дверні ручки самостійно виковують хлопчиська з бідних кварталів.

Йому довелося зібрати всю свою витримку, що відповісти спокійним тоном:

– Мамо, мені шкода, що я розчарував тебе.

– Ні, тобі не шкода. Якби постарався, міг би бути тут. Але ж хіба ти здатен постаратися задля когось, окрім себе? Ми і те, що ми робимо, тебе не цікавить. Чи ти вважаєш, що все компенсуєш оплаченими рахунками? Гроші! Це єдине, що ти знаєш. І даєш ти нам лише гроші. А чи давав ти нам колись трохи часу?

Чи означали ці слова, що вона скучила за ним, а отже, любить? І тоді криводушним було те важке каламутне почуття, що змусило його промовчати. Інакше голос видав би, що це почуття – відраза.

– Тобі байдуже, – її голос пролунав напівплювком-напівблаганням. – Сьогодні Ліліан хотіла обговорити з тобою дещо дуже важливе, та я їй казала, що немає сенсу чекати на тебе.

– Мамо, це неважливо! – сказала Ліліан. – Принаймні для Генрі.

Ріарден подивився на неї. Він стояв посеред кімнати, досі в пальті, ніби заблукавши в ірреальному світі, який ніяк не ставав його реальністю.

– Це геть неважливо, – бадьоро мовила Ліліан, і Генк не міг зрозуміти – примирливо чи зарозуміло лунав її голос, – це не бізнес. Це ж зовсім некомерційне.

– Що?

– Просто вечірка, яку я планую влаштувати.

– Вечірка?

– Ох, не дивись так перелякано, це станеться не завтра ввечері. Я знаю, ти дуже зайнятий, але це буде аж через три місяці; я хочу зібрати гостей із дуже значної, особливої нагоди. Пообіцяй мені, що будеш тут, а не в Міннесоті, Колорадо чи Каліфорнії.

Вона якось дивно на нього дивилася, промовляючи надто легковажно і водночас цілеспрямовано. Її посмішка посилювала атмосферу невинності і ніби натякала на якийсь прихований козир.

– Рівно за три місяці? – перепитав він. – Але ж ти розумієш, я не годен передбачити. Якась термінова справа завжди може змусити мене поїхати з міста.

– Аякже, знаю! Та хіба я не можу завчасно записатися на офіційну зустріч із тобою? Як залізничний високопосадовець, виробник автомобілів або лахмітник… себто, збирач брухту? Всі кажуть, ти ніколи не пропускаєш ділових зустрічей. Ти сам можеш вибрати зручну дату, – Ліліан дивилася на нього знизу вгору, трохи з-під лоба, її погляд набув жіночної грайливості; вона додала невимушено, але якось занадто обережно:

– Нехай це буде десяте грудня. Але, можливо, тобі зручніше дев’ятого чи одинадцятого?

– Мені все одно.

Вона мовила ніжно:

– Генрі, десятого грудня річниця нашого весілля.