Розділ II Ланцюг

– Він сентиментальний. Як і всі чоловіки. Але, любий, я справді ціную твій жест. Не так подарунок, як намір.

– Якщо тебе цікавить моя думка, – почала мати, – то егоїстичнішого наміру й бути не може. Якби чоловік думав не лише про своє задоволення, то подарував би діамантовий браслет. Але Генрі вважає, що новий різновид бляхи для всіх має бути ціннішим за діаманти тільки тому, що це він його винайшов. І так було з п’яти років – наймарнославніший на світі хлопчисько. Я вже тоді знала, що з нього виросте нестерпний егоїст.

– Ні, це мило, – заперечила Ліліан, – це дуже чарівно.

Вона опустила браслет на стіл, підвелася, поклала руки Ріарденові на плечі, стала навшпиньки і поцілувала його у щоку:

– Дякую, любий.

Він не поворухнувся, навіть не нахилився до неї. За хвильку розвернувся, зняв пальто і сів біля каміна трошки далі від решти. Не відчував нічого, крім неймовірної втоми.

Він не дослухався до розмови, лише звіддаля долинало, як Ліліан сперечається з матір’ю, захищаючи чоловіка.

– Я його знаю краще за тебе, – заперечувала мати. – Генкові Ріардену не потрібні ні люди, ні тварини, ні рослини, якщо вони, звісно, не пов’язані з його роботою. Це все, чим він переймається. Я все життя щосили намагалася прищепити йому смиренність, але мені це не вдалося.

Він пропонував матері необмежені можливості – вона могла жити, де захоче і як їй заманеться; йому було невтямки, чому матері запраглося жити з ними в одному будинку. Ріарден припускав, що певне значення для неї має його успіх, отже, це їх і пов’язувало, іншого зв’язку він не бачив; і якщо мати хотіла жити в домі свого успішного сина, він не міг їй в цьому відмовити.

– Не варто намагатися зробити з Генрі святого, мамо, – зауважив Філіп, – він не годиться на цю роль.

– Філіпе, ти помиляєшся! – не погодилася Ліліан, – ти дуже помиляєшся! Генрі має всі задатки святого. В цьому то й біда.

«Чого їм від мене треба? – думав Ріарден. – Чого вони хочуть?» Він ніколи нічого в них не просив. Це вони хотіли його втримати, вони висували претензії, що подавалися як вияв любові; але така любов обтяжувала його дужче за будь-яку ненависть. Він зневажав невиправдане співчуття, так само як незароблене багатство. Ці люди заповзялися любити його, геть не поцікавившись, за що він сам хотів, щоб його любили. Генк не розумів, якої реакції вони чекають від нього і чи їм узагалі залежить на його реакції.

«Але ж, мабуть, таки залежить, – думав він. – Навіщо тоді всі ці скарги, безкінечні обвинувачення в байдужості; навіщо атмосфера хронічної підозри, ніби вони прагнули відчути біль?» Він ніколи не хотів завдати їм болю, але завжди відчував їхній захисний вичікувальний докір. Їх ображало кожне його слово, і йшлося не про його слова чи вчинки, а… так-так, насправді їх ображав сам факт його існування. «Не вигадуй дурниць…» – наказав він собі, намагаючись розгадати цю загадку, дотримуючись найсуворіших і найбезжальніших критеріїв свого неухильного почуття справедливості. Ріарден не міг обвинувачувати їх, не зрозумівши. Але зрозуміти їх він теж не міг.

Чи подобались вони йому? Ні, подумав він; але їх потрібно полюбити, а це різні речі. Він прагнув цього в ім’я певного незнаного потенціалу, який він колись намагався розгледіти в кожній людині. Зараз Ріарден не відчував до них нічого, крім немилосердної байдужості. Не було навіть жалю втрати. Чи хтось із них потрібен йому в житті? Чи бракувало йому почуття, яке він прагнув відчути? Ні, думав він. А чи сумував коли-небудь за ним? Так. Але хіба що замолоду – не зараз.

Втома посилювалася. Ріарден зрозумів, що це його виснажує нудьга.

Але її слід приховувати; він мусить бути ґречний із цими людьми. Ріарден сидів у незручній позі, силкуючись здолати сон, і це вже почало завдавати фізичного болю. Очі заплющувалися, він уже трохи куняв, аж раптом чиїсь липкі пальці торкнулися до його руки. Пол Ларкін присунув крісло і схилився для особистої розмови.

– Генку, мені байдуже, що кажуть промисловці, але ріарден-метал – чудовий продукт, він принесе великі прибутки, як і все, що ти робиш.

– Так, – мовив Ріарден, – принесе.

– Я лише… Я лише боюсь, щоб ти не вскочив із ним у халепу.

– В яку ще халепу?