Розділ II Ланцюг

– Чому? Що ж я маю казати?

– Ой, ну, я не знаю… Але твої заводи…

– Але ж то мої заводи, правда?

– Так, але тобі не варто на цьому наголошувати… Ти ж знаєш, які зараз часи… Всі вважають, що ти поводишся асоціально.

– Мені начхати.

Пол Ларкін зітхнув.

– Поле, в чому річ? До чого ти ведеш?

– Ні до чого… Ні до чого конкретного. Просто часи зараз… дуже непередбачувані… Треба бути обережним…

Ріарден усміхнувся.

– Ти намагаєшся подбати про мене?

– Просто я твій друг, Генку. Твій друг. Ти ж знаєш, як я тобою захоплююся.

Пол Ларкін був невдаха. Все, що він робив, виходило ні добре, ні погане. Ні поразка, ні успіх. Він був підприємцем, але ніколи не міг надовго втриматися в якомусь бізнесі. Зараз він намагався дати собі раду зі скромним заводиком, що виробляв гірниче обладнання.

Роками він чіплявся до Ріардена у благоговійному захопленні, мов смола до підіска. Радився. Іноді, хоч і нечасто, позичав гроші. Просив небагато, і неодмінно повертав, хоч і не завжди вчасно. Схоже, до цих стосунків його спонукала потреба підживитися агресивною життєвою енергією, – так часто буває зі знесиленими, анемічними істотами.

Спостерігаючи за зусиллями Ларкіна, Ріарден мимоволі уявляв мураху, яка знемагає від ваги пір’їнки. «Те, що для нього важко, мені дається за виграшки», – думав Ріарден, час до часу обдаровуючи приятеля порадою чи тактовною терплячою увагою.

– Генку, я твій друг.

Ріарден запитально подивився на нього.

Ларкін відвів погляд, ніби мав дещо обміркувати, а потім обережно запитав:

– Як справи в твоєї людини у Вашингтоні?

– Сподіваюся, нормально.

– Тобі варто в цьому переконатися. Це важливо, – він глянув на Ріардена і наполегливо (так, ніби виконує важкий моральний обов’язок) повторив: – Це дуже важливо.