Розділ II Ланцюг

– Генрі, ти хоч їв щось? – запитала мати. В її голосі лунав нетерплячий докір, ніби його голод був для неї персональною образою.

– Так… ні… я не голодний.

– Я скажу на кухні, щоб…

– Ні мамо, не зараз, це не має значення.

– З тобою вічні проблеми, – вона промовляла слова в повітря, дивлячись повз сина. – Хоч що роби для тебе, ти все одно не оціниш. Мені так і не вдалося навчити тебе нормально харчуватися.

– Генрі, ти забагато працюєш, – докинув Філіп, – це тебе до добра не доведе.

Ріарден засміявся:

– Мені подобається.

– Ти себе цим просто заспокоюєш. Це, знаєш, форма неврозу. Людина вганяє себе в роботу, щоб утекти від чогось. Тобі не завадить завести якесь хобі.

– Філ, на Бога! Вгамуйся! – не стримався Ріарден, відразу про це пошкодувавши.

Філіп завжди був хворобливий, хоча лікарі не знаходили жодного конкретного дефекту в його хирлявій, довготелесій постаті. Через його хронічну виснаженість люди вважали тридцятивосьмирічного Філа старшим за свого брата.

– Навчись розважатися, – повчав Філіп, – бо станеш нудним і нецікавим. Примітивним. Мусиш вилізти з особистої шкаралущі і подивитися на світ. Інакше справжнє життя пройде повз тебе.

Тамуючи лють, Ріарден переконував себе, що у Філіпа просто така манера піклуватися про нього. Казав собі, що несправедливо гніватися на ближніх. Всі вони намагалися виявити свою турботу, жаль тільки, що в такий неприємний спосіб.

– Філ, я сьогодні чудово провів час, – усміхнувся Гаррі, дивуючись, чому Філіп не цікавиться, як саме.

Він так хотів, щоб хтось із них про це спитав. Йому було важко зосередитися. В пам’яті палахкотів потік розжареного металу, переповнюючи свідомість і ні на що більше не залишаючи місця.

– Може, ти й вибачився, але я занадто добре тебе знаю, щоб повірити у щирість каяття, – це був материн голос; він обернувся: мати дивилася на нього пораненим поглядом, демонструючи витривалу терплячість безоборонності.

– У нас вечеряла місіс Бічем, – з докором додала мати.

– Що?

– Місіс Бічем. Моя подруга, місіс Бічем.

– І що?