Розділ II Ланцюг

– Коханий, – бадьоро почала вона, – хіба не занадто рано ти повернувся додому? Невже не треба було позамітати шлак або відполірувати фурми?

Всі обернулись до нього: його мати, брат Філіп та Пол Ларкін, їхній давній друг.

– Вибачте, – відповів він. – Я знаю, що запізнився.

– Нема чого вибачатися, – сказала мати. – Міг би й передзвонити.

Він поглянув на неї, намагаючись щось пригадати.

– Ти обіцяв прийти на вечерю.

– О, справді, обіцяв. Даруйте. Але сьогодні ми виплавили… – він затнувся. Не розумів, чому не в змозі промовити ту єдину річ, яку прийшов сказати. Додав тільки: – Просто я… забув.

– Мамі саме про це і йдеться, – зауважив Філіп.

– Вгамуйтеся, дайте йому зорієнтуватися, він іще не зовсім тут, він досі на заводі, – грайливо прощебетала дружина. – Генрі, знімай пальто.

Пол Ларкін дивився на нього відданими очима побитого пса.

– Привіт, Поле, – сказав Ріарден. – Коли ти приїхав?

– О пів на шосту, нью-йоркським потягом. – Ларкін вдячно всміхався.

– Проблеми?

– А в кого їх зараз нема? – його усмішка розтанула, немов Ларкін натякав, що його репліка – суто філософська. – Ні, особливих проблем нема. Просто захотілося вас побачити.

Ріарденова дружина засміялася.

– Ти розчарував його, Поле, – вона обернулася до Ріардена. – В тебе комплекс меншовартості чи манія величі? Генрі, ти вважаєш, що нікому не може захотітися побачити тебе просто так, чи що ніхто не може обійтися без твоєї допомоги?

Він хотів був обурено заперечити, але дружина всміхалася так, ніби це був звичайний жарт, а він не мав хисту до балачок, де предметом розмови не була справжня суть питання. Тому він промовчав. Просто стояв і дивився на дружину, намагаючись зрозуміти щось, чого досі так і не осягнув.

Ліліан Ріарден усі вважали красунею. Висока граційна постать, якій ідеально пасували сукні з високою талією в стилі ампір; вишуканий профіль відповідав яскравим епізодичним типажам того ж часу – чисті, гордовиті лінії; хвилі її блискучого світло-каштанового волосся було укладено в класично-просту зачіску за канонами строгої імперської краси. Але коли вона поверталась анфас, люди відчували легкий шок розчарування.

Обличчя Ліліан не було гарне. Ґандж чаївся в очах – каламутно-блідих, ні сірих, ні карих, безживно порожніх та невиразних. Ріарден завжди дивувався, що, попри сміхотливу і начебто веселу вдачу, її обличчя ніколи не виражало радості.

– Ми вже давно знайомі, любий, – прокоментувала вона його пильний погляд, – хоча ти, здається, не дуже в цьому впевнений.