Розділ I Мелодія

Джеймс Таґґарт скривився тонкою, холодною та задоволеною посмішкою.

– Едді, це так мило, – мовив він. – Оця твоя відданість «Таґґарт Трансконтиненталь»… Вважай, бо перетворишся на одного з отих феодальних кріпаків.

– Я, Джиме, такий і є.

– Але дозволь запитати, чи входить у коло твоїх обов’язків обговорювати зі мною ці проблеми?

– Ні, не входить.

– То чому ж ти нарешті не усвідомиш, що у нас цими питаннями опікуються певні департаменти? Чому не доповіси людям, які за це відповідають? Чому, врешті-решт, не поплачешся в камізельку моєї любої сестри?

– Послухай, Джиме… Можливо, це не має мене обходити. Але я не можу збагнути, що коїться. Не знаю, куди дивляться твої радники і чому не можуть тобі нічого пояснити. Тому вирішив спробувати зробити це сам.

– Я ціную нашу дитячу дружбу, Едді, але хіба це дає право заявлятись сюди без попередження і коли заманеться? Відповідай власній посаді… Хіба ти забув, що президент «Таґґарт Трансконтиненталь» – я?!

Спроба провалилася. Едді Віллерс дивився, як завжди: не ображено, а трохи здивовано:

– То ти збираєшся щось робити з колією «Ріо-Норте»?

– Я цього не казав. Я нічого такого не казав, – Таґґарт роздивлявся червону смугу на мапі південніше Ель Пасо. – Щойно запрацюють копальні «Сан-Себастьян», наша Мексиканська гілка швидко окупиться…

– Джиме, тільки не треба цих балачок.

Вражений безпрецедентним явищем – різким і гнівливим голосом Едді, – Таґґарт обернувся.

– У чім річ?

– Ти знаєш, у чому річ. Твоя сестра казала…

– До бісової матері мою сестру! – перебив Джеймс Таґґарт.

Едді Віллерс не поворухнувся. І не продовжив. Він стояв, дивлячись поперед себе. Але не бачив ані Джеймса Таґґарта, ані його кабінету. За мить він вклонився і вийшов.

У передпокої працівники Джеймса Таґґарта вимикали світло, збираючись розходитися по домівках. Але Поп Гарпер, старший конторник, досі сидів за столом, смикаючи за важелі напіврозібраної друкарської машинки. В усіх працівників компанії склалося стійке враження, що він народився саме у цьому кутку, саме за цим столом і ніколи не збирався його покидати. Гарпер був головним клерком іще в батька Джеймса Таґґарта.

Поп Гарпер звів очі на Едді Віллерса, який саме виходив від президента компанії. Це був повільний і мудрий погляд. Конторник ніби знав, що візит Едді у цю частину будівлі означав проблеми на залізниці, розумів, що відвідини були безрезультатні, і йому було до цього цілком байдуже. Це була цинічна байдужість, саме така, яку Едді Віллерс побачив у очах волоцюги на перехресті.

– Скажи, Едді, чи знаєш, де можна купити спідню вовняну сорочку? – запитав конторник. – Шукав по всьому місту, але так і не знайшов.