Розділ Х Смолоскип Ваятта

– Я цього не соромлюся, – повідомив Юджин Лоусон. – Міс Таґґарт, хочу, щоб ви зрозуміли: я зовсім не соромлюся своєї колишньої кар’єри, не соромлюсь і того, щоб був президентом «Національного громадського банку» в Медісоні.

– Я нічого не казала про сором, – стримано мовила Даґні.

– Я ні в чому не винен, адже, коли банк луснув, і сам втратив усі заощадження. Як на мене, така жертва багато чого виправдовує.

– Хотіла у вас дещо запитати про моторобудівну компанію «Двадцяте сторіччя», яка…

– Залюбки відповім на всі запитання. Я не маю чого приховувати, в мене чисте сумління. Якщо вважаєте, що ця тема здатна мене знітити, – ви помиляєтеся.

– Хочу довідатися про людей, яким завод належав тоді, коли ви здійснювали вкладення.

– То були хороші люди… Просто ідеальні. Вони убезпечували від будь-якого ризику. Я кажу про них, як про людей, хоча й послуговуюся фінансовою термінологією, як і належить банкіру. Надав їм на той завод гроші, бо вони їх потребували. Мені вистачало того, що людям потрібні гроші. На першому місці для мене, міс Таґґарт, була їхня потреба, а не власна жадібність. Потреба, а не жадібність. Мої дід та батько створили «Національний громадський банк», щоб сколотити власний капітал. Натомість я примусив служити їхні гроші високим ідеалам. Я не сидів на торбах зі своїм золотом, не вимагав зобов’язань від бідних людей, які потребували позики. Моїм гарантом було серце. Звісно, я надіявся, що в цій брутальній матеріалістичній країні мене хтось зрозуміє. Нагородою для мене, міс Таґґарт, стало те, чого не дано зрозуміти людям вашого класу. Відвідувачі, які сідали перед моїм робочим столом у банку, поводилися не так, як ви, міс Таґґарт. Це були тихі люди, не впевнені у собі, а боязкі, вимордувані клопотами. Винагородою для мене були їхні сповнені сліз вдячності очі, тремтячі голоси, благословення… Пригадую, одна жіночка поцілувала була мені руку, коли я надав позику, що в ній їй відмовили в решті банків.

– Якщо ваша ласка, назвіть мені імена власників моторобудівного заводу.

– О, цей завод був доленосний для регіону. І я цілком справедливо надав їм кредит. Працевлаштувалися тисячі людей, які були позбавлені засобів існування.

– Чи знали ви когось, хто працював на тому заводі?

– Безперечно. Я їх усіх знав. Мене цікавили люди, а не машини… Людський, а не фінансовий бік промисловості.

Даґні схилилася над столом.

– Чи знали ви когось із тамтешніх інженерів?

– Інженерів? О, ні. Я був занадто демократичний. Мене цікавили винятково робітники. Прості люди. І всі вони знали мене особисто. Заходжу, було, до лавки, а вони впізнають мене і вітаються: «Здоровенький був, Джине!» Так вони до мене і зверталися – Джин. Але переконаний, що все це вас аніскілечки не цікавить. Усе вже давно поросло чортополохом. А зараз ви приїхали до Вашингтона поговорити зі мною про свою залізницю, – він рвучко випростався, знову набувши пози пілота бомбардувальника. – Та не впевнений, чи можу гарантувати вам особливу увагу, адже звик ставити добробут нації вище за будь-які приватні привілеї та зиски, що…

– Я приїхала говорити з вами не про свою залізницю, – вже дещо роздратовано відповіла Даґні. – Не маю жодного бажання спілкуватися з вами на цю тему.

– Справді? – розчаровано запитав Лоусон.

– Справді. Мене цікавить моторобудівний завод. Чи можете ви назвати мені когось із тамтешніх інженерів?

– Навряд чи вони мене колись цікавили. Чиновники та вчені паразити ніколи мене не приваблювали. Я працював лише зі справжніми робітниками – людьми з мозолястими руками, завдяки яким той завод існував. Вони були моїми друзями.

– То назвіть мені кілька імен простих людей, які там працювали.

– Шановна міс Таґґарт, стільки води спливло… Їх там працювали тисячі, хіба я можу всіх пам’ятати?