Талан (скорочено)

Лучицька. Ні, перемогла вже..: О, бачите? Іду, іду, іду!.. Швидко... Сама!

Безродний. Ви тільки схудли... Але то пусте!

Лучицька (хапається за серце). Ай! Не можу! Смерть тут... Смерть! (Кинулась і повисла на руках Безродного).

Безродний. Заспокойтесь, голубочко... То все наживете! Не можна ж зразу! (Показує очима, щоб підкотили крісло; його тепер ставлять на середину кону). Може, ляжете?

Лучицька (махає головою, що не хоче; її садять у крісло). Смерть!.. Сила зникла!.. Нема чим жити!.. (Звішує руки й голову безсило).

Безродний. Надбаєте... буде чим жити... (Втирає крадькома очі).

Лучицька (всміхаючись журно). Ви самі тому не вірите... друже...

Безродний. Такої кривди там (показує на небо) бути не може!..

Лучицька (все тяжче дихає). Не нам розуміти святу волю!.. Мені тільки тим журно вмирати, що життя... марно пройшло... Не справдилася ні мрія... ні надія!.. Навіть рідна сцена, якій я Боже як вірила... теж хитається,— мій талант не дав їй нічого... і серце коханому не дало втіхи... і ви, мій найкращий друг, з своїми широкими думками віддали себе цілком... і опинилися марно край ями!

Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося: лихо поновлює душу й гартує думки... А ви до себе несправедливі: не марно пройшло молоде ваше життя, недарма талант просіяв, не порожньо й серце любило. Хай ми і не тішимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами і горем великим з'єднало його з меншим братом, прихилило серце його... І поміг цьому й ваш талант: він окрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим і привабив до себе весь люд. Що в сім'ї нашій, яка розрослася й розвилася,— не без лихих людей, то де їх нема? Де люди — там і гріх! Але скільки під вашим крилом виховалося і чесних, і добрих, і милостивих. А серце ваше всіх гріло, всім давало і світло, і тепло!

Лучицька (розчулена, всміхається, сльози течуть). Хороший мій... дорогий... (Тисне руку).

Безродний. Ви любили багато і все віддали тій любові; а любов — найбільша на землі- сила, найвища сила й на небі: вона ніколи марно не гине, вона— і джерело, і весь розум життя!

Лучицька (щасливо всміхається). Так, так... Ви примирили мене. Розважили...

Безродний. Та й ще жити будемо... Он і я, який дохлий, а ще сподіваюсь потрудитися... Вірте, вірте!

Лучицька. Ох, коли б! Як мені хочеться жити, серцем радіти... Господи, не вкороти мені віку! (Стає на коліна). Пошли мені хоч хвилинку щастя... Я не зазнала його... Я нікому зла не вчинила...

Безродний і Маринка (підводять її). На Бога надійтесь!

ЯВА 7

Ті ж. Жалівницьки,. Лемішка й хористи.

Жалівницький (кладе до ніг Лучицької вінок). На довгий вік! На наше всіх щастя!

Лучицька. Друже мій! Вірний мій! (Обнімає).