Розділ «Літературно мистецькі усмішки»

«І де воно таке взялося? Хто їх таких родить?»

Потоваришували!

І скільки ж тих бесід було! Та яких бесід! З уст не слова летіли, а вогонь, з очей — іскри, серця палали, душі груди розпирали, думки мозок рвали на клапті!

Чого тільки не бажалося, чого тільки не хотілося!

А найбільше, — це вже по секрету, — хотілося їсти, бо якраз оцієї їжі,— не духовної, а просто сала! — було дуже й дуже обмаль.

Циліндр — воно непогано, добре, що й фрак, — а чай без цукру не дуже смачний, хоч і при піднесеному настрої.

І от метаморфоза з Костем на очах: продається циліндр, і фрак, і лакові черевики, утихомирюється зовнішній бунт, стихає самовпевненість («Я, мовляв, вас усіх повоюю, бо я все знаю!»), і починається вчення.

Не розпач, що не признали за «генія», не розчарування, а розуміння свого справжнього становища і вчення.

Робота, щоб дійти того, про що мріялось, щоб добитися того, про що думалось, що вже готовий!

Книжки, бібліотека, театри, лекції…

І робота, робота, робота!

Коли кинеш оком назад, передивишся всю путь, яку пройшов Кость Кошевський, — аж ізігнешся, згадавши скільки труда перевернула ця людина, щоб дійти того, про що мріялось в ті часи, коли на голові хвацько стирчав циліндр і молоді груди облягав «хорошо сшитьш фрак»…

І таки Кость свого дійшов!

З шахтаря до верховин мистецтва!

Не так це, дорогі товариші, легко!

З щабля, на щабель, все вгору, вгору, вгору…

Певна річ, що не бігом, не галопом, поволеньки, з трудом, оступаючись, не легко дихаючи, та проте все вгору, вгору, вгору…

Як по-справжньому кохався Кость Кошевський у книжках, у картинах, у скульптурі!

Ну, і, само собою розуміється, в театрі! Як він багато читав!

І як же ж боляче, що, дійшовши того стану, коли б уже можна дати для театру й для культури своє, вистраждане, витрудоване, — зупинилось серце…