Розділ «Літературно мистецькі усмішки»

— Загоряю!

— Ну і як?

— Без сіряка пече.

— А ви б сіряка взяли!

— Не дає зав костюмерного цеху. А воно мені в трусах вроді як і без нічого. Соромлюсь! Я, як бачите, ще поверх трусів і лопухом. От призвели!

— А жінки ото за вами ваші?

— Та наші ж!

— Хто ж то?

— Циганка Аза, Богуславка Маруся, Безталанна, Лимерівна…

— Що ж ви тут робите?

— Та, розумієте, театри ж ото у відпустку пішли, а ми й собі відпочиваємо, бо ж так нас заїздили за цей час, що з ніг падаємо. Думали кудинебудь на курорт — путівок не дають, керівництво театрів путівки порозбирало. Так ми оце на пісочку.

— І нічого?

— Та воно нічого. Та тільки ж сумно. Сидиш все та й думаєш, коли ж уже «положеніє» буде, все «сватання та й сватання», — каже Шельменко.

Терешко Сурма підсунувся, цьвохнув батіжком.

— Доведеться, — каже, — мабуть, і майбутній сезон лаперить та ламерить! Цього сезону чотири батоги побив, а амортизацію затримують. Матюша вже виріс, ремствує: «Не «кататиму», — кричить, — я більше «гуси». Та воно й не дивно — парубок уже, женить пора, а за його ніхто заміж не хоче. Дівчата кажуть: «Боїмось! Кинь «предлинну хворостину», а то ще оперіщиш!»

Мартин Боруля довго на мене дивився, а потім обережненько так:

— Скажіть, будь ласка, шановний пане, чи не можна мені вже на пенсію подавати? Я так собі прикидаю: як буду я вже на пенсії, так я тоді сам собі хазяїном буду, схочу — граю, схочу — не граю. Не без того, звичайно, щоб колинебудь не заграти, та не рік же ж у рік, не день у день, як тепер. Та ще й провідішм у театрі! Дуже важко. І як я маю писати в прошенії: чи Беруля, чи Боруля?

— Пишіть, як знаєте. В Комітеті мистецтв навряд чи знають, як правильно!

— А мені як, — устряв до розмови Омелько, — чи й далі крутити собі голову, чого панові треба: чи коня, чи кобили? Доки ж воно…

Боруля скипів: