Розділ «Усмішки київські»

— Чого такого іздєлалось? Чого народ стоїть?

— Де ти такий узявся? Не чув?! З неба звалився?

— Обновлення! Кунпол, смотри, блистить. Обновився. Чудо!

— Кунпол, говориш?! Везьоть кунполові! А вот у мене черевики ніяк не обновляться! Що б єто такоє значило? Га?

— Страмнючий! Черевики з кунполом порівняв! І де тільки такий народ береться…

— Узяли на дослід… частину позолоти. Професори. Узнають — і все буде відомо… Ніякого чуда! Заробить хтось хотів…

— Ррразойдись! Ррразоіідись, тобі говорю!

І це в Києві! Іще раз: Це в Києві.

СЛІПЦІ

Звідки вони тут?

Що таке трапилося, що Київ так сподобався отим незчисленним соло, дуетам, тріо, квартетам, квінтетам і навіть секстетам, з скрипками, з гармоніями, з фісгармоніями, з лірами, з кларнетами, що їх ви подибуєте на базарах, біля церкви, на ріжках людяних вулиць?..

Звідки оте все, що ото грає, співає, причитує, проказує й простягає картуза чи мисочку, чи торбинку:

— Пожертвуйте!

Скільки їх?!

Таке враження, ніби розстебнулись усі притулки й захисти для сліпих з усенького Союзу і все їхнє населення маленькими гуртками висипалося з них і розсипалося по київських вулицях…

Розсипалося — заграло й заспівало…

Ось — лірник.

Молодий ще, так років під тридцять… Руді кучері копицею. Вертить ліру так, ніби для того треба принаймні з п'ятнадцять кінських сил… З великим «трудом» вижимає з себе:

Отець наслідство розділииив…

Біля його «половина». Здоровенна червонощока молодиця їсть огірка й підтягує: