Розділ «Усмішки київські»

Иииив…

У пелені в неї дриґає ногами «музичний твір» місяців на шість віку. Він («твір») припав до груді і присмоктує в унісон лірі, ухопивши правою рукою неню за пазуху, а лівою себе за п'яту…

Збоку другий «твір» наминає окрайця…

Ціле «музичне сімейство»…

Біля «оновленої» всіх скорблящих квінтет жарить «Ой не шуми, луже, зелений байраче!..». Три жінки й два чоловіки.

Один підограє на гармонію, а решта «вокалить»… Співають дуже добре…

Прекрасне сопрано. Добрий баритон і чудесний молодий, свіжий, як струмочок лісовий, альт. Біля їх купа народу… Слухають уважно…

Репертуар, сказать би, непідходящий для такої святої події, як «оновлення» цілої бані на цілій дзвіниці, проте «лимони» аж шелестять у картуз…

Біля Софії якийсь дідок, мацаючи пальцями розгорнуту книгу, тягне:

І прийшов Ісус у Кану Галілейськую… 144

Киває в такт головою, одгонить мух і рече… рече… рече… Іноді забудеться перегорнути сторінку і по тих же таки горбиках смалить:

Блаженні нищії духом,

яко тих є царство небесноє…

Підходжу до Лаври. Ще здалека чути якусь одноманітну, тягучу, безнадійну якусь пісню під акомпанемент фісгармонії…

Грає жінка років так під тридцять, а за нею стоїть, заплющивши очі (сліпий, мовляв!), чорновусий чолов'яга й підтягує басом. Скрипучим, як немазаний віз, басом.

Навкруги юрба.

Жінка спочатку проказує куплета, потім б'є по клавішах, і різке меццо проривається скрізь юрбу, б'ється об лаврські мури і котить вулицею, по бруку підстрибуючи…

В юрбі баби хлипають і витирають хустками сльози.

«Що, — думаю, — за таке жалібне?..»

Виявляється, що про «Олексєя, чоловіка божого» ціла поема, рядків, мабуть, тисячі на чотири…