— Значить, він виходив потім?
— Потім.
Ми підійшли до кабінету Лорда. Лорд був там. Він розмовляв з незнайомим мені чоловіком, на якому білий халат сидів незграбно, немов погано підігнаний маскарадний костюм доктора Айболитя.
— Зрозумів, — сказав я. — Значить, Бесо знає, як до них спуститися, не розбираючи завалу.
— Ти майже геній, — відказав Давид серйозно. — Ця думка спала Пачулія, коли він віз Бесо в Тбілісі на «швидкій допомозі».
Ми стояли в дверях кабінету Лорда. Лорд нас не помічав.
— Гурамішвілі — майстер спорту з альпінізму, — пояснив чоловік у незграбно сидячому халаті, звертаючись до Лорда, мовби відповідаючи на моє наступне питання. — У першій десятці скелелазів республіки. Логічно, що, якщо у них була можливість дістатися до якоїсь важкої шпари, пішов Бесо. Другого такого серед них не було. А він мовчить.
Чоловік сказав це з осудом, неначе Бесо мовчав на зло йому. У нього були великі чорні вуса і руді сумні очі.
— Отже, молоді люди, — звернувся до нас Лорд. — Ось, присутній тут товариш Кікнадзе вважає, що ми можемо йому допомогти.
— Не мені, — поправив його товариш Кікнадзе. — Тим, хто чекає допомоги.
Лорд фиркнув. Лорд не терпить, коли його поправляють.
— Ми повинні дізнатися, — продовжував Лорд після деякої паузи, — як знайти спелеологів. І очевидно, ніхто, окрім нас, цього зробити не зможе.
— Ніхто, професоре, — погодився товариш Кікнадзе, що усвідомив свій промах.
Давид запитав Лорда:
— Готуватимемо установку?
— Я вже розпорядився, — сказав Лорд. — Мене цікавить інше — хто прийматиме?
— Я, — сказав Давид.
Лорд поглянув на нього з глибоким сумнівом. Я розумів Лорда. Давид — хлопчик з хорошої сім’ї, якого багато і смачно годували в дитинстві і не примушували займатися спортом. Давид вийшов м’який, теплий, округлий, але, на подив родичів, працьовитий. Він короткозорий, через що його возили до всіх окулістів Москви, Ленінграда і мало не Владивостока. Будь-який інший на місці Давида зненавидів би медицину, а він, навпаки, полюбив її. За муки, чи що?
— Якщо вийде, — сказав Лорд, — то доведеться ж туди йти…
І він звернув свій погляд до мене, від чого я мимоволі розправив плечі. Теоретично у мене в роду всі мали б бути довгожителями, але мої дядьки і тітоньки умудрялися гинути в молодості або максимум в допенсійному віці. Вони йшли на війну, падали зі скель, а один дядько потонув у Атлантичному океані. Мені теж було призначено загинути в молодому віці, і ніхто, окрім мене, в цьому не сумнівався.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оповідання» автора Баличов Кір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПЕРШИЙ ШАР ПАМ’ЯТІ“ на сторінці 5. Приємного читання.