Розділ сорок другий

Наступного дня, коли з'явився Кроуфорд, Прайси саме збиралися до церкви. Він не став їх затримувати, але охоче до них приєднався; його запросили піти з ними до Гаррісонської церкви, яку він і сам бажав відвідати; тож пішли вони усі разом.

Сьогодні родина постала перед ним у всій красі. Природа обдарувала їх щасливою зовнішністю, а кожна неділя змушувала їх умитись і по-святковому вдягтися. Неділя завжди давала Фанні цю радість; а ця неділя втішила її ще більше. Її бідна матуся сьогодні не виглядала такою вже недостойною сестрою леді Бертрам, як завжди. Це часто засмучувало Фанні до глибини душі; лишень подумати, які вони різні, лишень подумати, як обставини посилили відмінність між ними, таку незначну від природи, і що її матуся така ж гарна, як леді Бертрам, і на кілька років від неї молодша, а з виду завжди така бліда й змучена, така затуркана, неохайна та вбога. Але неділя перетворює її на вельми статечну й приємну місіс Прайс, що вирушає з дому в оточенні своїх чарівних діточок, аби хоч трохи перепочити від щоденних клопотів, і непокоїться хіба лише тоді, як хлопці почнуть бешкетувати чи коли поруч пройде Ребекка в капелюшку з квіткою.

У церкві вони змушені були розділитися, але містер Кроуфорд подбав про те, щоб не розлучатись із жіночою половиною сімейства; і по виході з церкви він також лишався з ними поруч, щоб узяти участь у сімейній прогулянці до форту.

Місіс Прайс прогулювалась там щонеділі, о будь-якій порі року — аби лишень була ясна погода; вона вирушала туди одразу ж після недільної служби і лишалася там до самого обіду. Це був її світський променад, — там вона зустрічала знайомих, могла почути від них останні новини, досхочу наговоритися про вади портсмутської прислуги та якось зібратися на силі, щоб перебутися наступні шість днів.

Туди вони й вирушили зараз; містер Кроуфорд узяв на себе почесний обов'язок супроводжувати сестер Прайс, і невдовзі після того, як вони прибули на місце, якось вийшло — Фанні сама не могла цьому повірити, проте це було саме так, — що Кроуфорд ішов між ними, тримаючи обох під руку; Фанні спершу не змогла цього уникнути, а потім не знала, як покласти цьому край. Деякий час вона почувалася дуже ніяково; але все ж таки день був прекрасний, і краєвид, що відкривався довкола, не міг її не радувати.

День видався справді чудовий. Був ще тільки березень, але в м'якому повітрі, у ніжному подиху вітерця, у яскравому сонці, що лише зрідка затягувалося прозорою хмаринкою, вчувався квітень, і все під ясночолим небом сяяло красою; легкі тіні перебігали з корабля на корабель у Спітхеді і танули на острівці за ними, і вічно мінливе море здіймало берегову хвилю в шаленому танку, обіймаючи стіни форту. Все це так зачарувало Фанні, що вона поступово майже забула про обставини, за яких опинилася у владі цих чарів. І навіть більше — якби вона не спиралася на руку Кроуфорда, то скоро відчула б, що не може обійтися без цієї підтримки, оскільки їй були потрібні сили для такої двогодинної прогулянки після того, як вона тиждень просиділа в чотирьох стінах. Фанні вже починала відчувати, як згубно впливає на неї те, що вона позбавлена звичної для неї прогулянки; її здоров'я погіршилося відтоді, як вона переїхала до Портсмута, і зараз, якби не містер Кроуфорд і не чудова погода, вона б уже геть вибилася з сил. Краса цього дня та довколишнього краєвиду не залишила байдужим і Кроуфорда. Вони часто зупинялися, відчувши й подумавши одне й те саме і, спершись на мур, кілька хвилин стояли замилувані; і Фанні мусила визнати, що хоч він не Едмунд, він здатний тонко відчувати красу природи і ділитися своїми враженнями. Час від часу вона поринала у мрії, а він, скориставшись з такої нагоди, дивився на її задумане лице; і, зачарований нею, як завжди, він все ж таки не міг не помітити, що вона трохи змарніла. Вона запевняла, що почувається чудово, і не хотіла, щоб хтось запідозрив інше; але по роздумі він переконався, що її нинішнє життя не може піти їй на користь, що воно шкідливе для її здоров'я, і від душі бажав, щоб вона знов опинилася в Менсфілді, де вона буде щасливішою, а він матиме щастя її бачити.

— Ви тут уже місяць, чи не так? — сказав він.

— Ні, менше місяця. Завтра буде лише чотири тижні, як я поїхала з Менсфілду.

— Ви надзвичайно точні та сумлінні в підрахунках. Я б просто сказав, що вже близько місяця.

— Я ж приїхала сюди тільки у вівторок увечері.

– І маєте пробути тут два місяці, так?

— Авжеж. Дядечко казав про два місяці. Гадаю, так воно й буде.

– І як вас відвезуть додому? Хто за вами приїде?

— Не знаю. Тітонька ще нічого про це не писала. Може, мені доведеться затриматися довше. Можливо, їм не буде зручно приїхати саме через два місяці.

Хвилю поміркувавши, містер Кроуфорд мовив:

— Я знаю Менсфілд, знаю, як там усе робиться, і знаю, що вам не завжди приділяли належну увагу. Я знаю, може статися, що про вас забудуть, якщо заради вашого блага доведеться поступитися інтересами когось із членів родини. Цілком можливо, що вас залишать жити тут тиждень за тижнем, бо сер Томас не стане приїжджати сам або посилати за вами покоївку вашої тітоньки, якщо це внесе хоча б найменшу зміну до його планів на найближчі три місяці. Так не годиться. Два місяці — це забагато; цілком достатньо було б і півтора. Я кажу про здоров'я вашої сестри, — звернувся він до Сьюзен, — бо вважаю, що перебування в Портсмуті може йому зашкодити. Їй потрібні свіже повітря й прогулянки. Коли ви знатимете її так добре, як я, ви, звичайно, погодитеся, що їй справді це необхідно і що не можна надовго відривати її від сільського привілля. Тому, — він знову звернувся до Фанні, — якщо ви почуватиметеся недобре, а з поверненням до Менсфілду виникнуть якісь труднощі, то не ждіть, поки скінчаться ці два місяці, — це не повинно вас турбувати; якщо ви відчуєте, що заслабли чи вас щось непокоїть, лише дайте знати моїй сестрі, натякніть їй, що не все гаразд, і ми одразу ж приїдемо і заберемо вас до Менсфілду. Ви ж розумієте, як легко й приємно нам буде це зробити. Ви знаєте, якими будуть наші почуття в такому випадку.

Фанні подякувала, проте намагалася обернути все це на жарт.

— Я кажу серйозно, — відповів він, — і ви чудово це розумієте. Сподіваюся, ви не будете такою жорстокою, щоб не сповістити нас, якщо занедужаєте. Справді, ви не станете так робити; ви на таке не здатні; тому, поки ви будете писати в кожному листі до Мері «я здорова», а я знаю, говорити чи писати неправду ви не можете, — лише доти ми вважатимемо, що ви справді здорові.

Фанні знову подякувала йому, але була надто розчулена і збентежена, аби щось відповісти, та й сумнівалася, що тут слід щось казати. Це сталося вже наприкінці прогулянки. Він провів їх до самого дому і попрощався з ними біля дверей, оскільки знав, що вони зараз будуть обідати, і тому удав, наче його чекають в іншому місці.