Розділ двадцять четвертий

Генрі Кроуфорд вранці остаточно вирішив, що проведе наступні два тижні у Менсфілді, і, пославши по своїх мисливців та написавши кілька рядків у пояснення адміралові, він запечатав та відкинув від себе листа і озирнувся до сестри; і, впевнившись, що поруч більш нікого немає, він з посмішкою мовив:

— Ну то чим, на твою думку, я хочу побавитись у дні, вільні від полювання? Я вже досить дорослий, щоб не виїжджати частіше, ніж тричі на тиждень; але в мене є план на оці порожні дні, і як ти гадаєш, що я надумав?

— Ну звісно ж, гуляти і кататись зі мною верхи.

— Не тільки це; хоч я буду вельми радий і тому, й іншому, це заняття лише для тіла, а я маю чимось потішити й душу. Те, про що ти кажеш, — усього лише відпочинок та розваги, без цілющої домішки праці; а я не звик гаяти час у неробстві. Ні, мій план — змусити Фанні закохатися в мене.

— Фанні Прайс! Які дурниці! Ні, ні. Тобі слід вдовольнитися двома її кузинами.

— Але для повного задоволення мені не вистачає Фанні Прайс. Я мушу знайти стежку до її серця. Ти, здається, не розумієш, наскільки вона варта уваги. Коли ми говорили про неї учора ввечері, ви — ніхто з вас — наче й не помітили тієї разючої зміни, що сталася з нею за останні кілька місяців. Ви бачите її щодня і тому не помічаєте цього; та повір, зараз це зовсім інша дівчина, ніж була восени. Тоді вона була просто скромним, тихеньким дівчатком, хоч і непоганим на вроду; але тепер це справжня красуня. Я звик вважати, що її обличчя та фігура не вирізняються особливою вродою; але в цій ніжній шкірі, що так часто заливається рум'янцем, як ото вчора, є щось справді чарівне; а з одного лише погляду на її очі й вуста я зрозумів, що їм не бракує виразності, коли є що виражати. Та й взагалі, її поведінка, її манери, її tout ensemble[11]так невпізнанно змінилися! Вона, мабуть, від жовтня стала вищою принаймні на два дюйми.

— Дурниці! Просто поруч не було жодної високої жінки для порівняння, і до того ж вона була в новій сукні — а ти досі ще не бачив її так гарно вдягненою. Повір мені, вона достоту така, як була в жовтні. Річ у тім, що вона була єдиною дівчиною в компанії, на яку ти міг звернути увагу, — а ти ж без цього не можеш. Я завжди вважала її гарною — не так щоб дуже гарною, та, як кажуть, «нічогенькою»; це така краса, яку помічаєш не одразу. Її очі мали б бути темніші, але усмішка в неї чарівна; а щодо її дивовижної зміни, то, певна, таке враження спричинене її новою сукнею і тим, що ти більш не мав на кого дивитись; і тому, якщо ти так уперто прагнеш позалицятись до неї, ти нізащо не зможеш мене переконати, наче це данина її красі, а не твоїй власній джиґунській вдачі.

Брат лише посміхнувся у відповідь на це звинувачення і по хвилі відповів:

— Просто не знаю, як підступитися до цієї міс Фанні. Я її не розумію. Не можу збагнути, що вона собі думала вчора. Яка в неї вдача? Чи вона занадто серйозна, чи трошки чуднувата, чи, може, кокетує? Чому вона уникає мене і дивиться так суворо? Я так і не зміг її розговорити. Я ще ніколи в житті не проводив так багато часу в товаристві дівчини, бажаючи з усіх сил її розважити, — і зазнати такої поразки! Ніколи не бачив дівчини, що позирала б на мене так строго! Я мушу це виправити. Її погляд промовляє: «Ви мені не сподобаєтесь, я вирішила раз і назавжди, що ви мені не сподобаєтесь»; а я кажу, що сподобаюся.

— Дурненький хлопчику! Ось чим вона тебе приваблює! Тільки це, і ніщо інше, змушує тебе милуватись її ніжною шкірою й твердити, наче вона стала вища на зріст; ось що надає їй такої чарівної принади! Ну, тоді я щиро бажаю, щоб тобі не вдалося її занапастити; трохи кохання, можливо, їй не завадить, та я не хочу, щоб ти розбив її серце, бо вона — найчарівніше створіння у світі, і вона здатна до сильних почуттів.

— Це триватиме лише два тижні, — відповів Генрі, — а якщо навіть два тижні будуть для неї згубними, отже, в неї така вдача, і її не порятує ніщо. Ні, я не збираюся її кривдити, цю любу крихітку! Я лише хочу, щоб вона ласкаво дивилася на мене, всміхалася мені і заливалася рум'янцем, зберігала для мене вільного стільця поруч із собою, де б ми не були, і щиро раділа, коли я сяду на цей стілець і заговорю до неї; щоб думала так само, як я, цікавилася всіма моїми справами і поділяла мої уподобання, і старалася якомога довше затримати мене в Менсфілді, і вважала б, коли я поїду, що її серце навіки розбите. А більш мені нічого не треба.

— Сама скромність! — зауважила Мері. — Тепер моє сумління спокійне. Ти досить часто матимеш нагоду проявити себе, адже ми стільки часу проводимо разом.

І, більш не намагаючись наставити його на розум, вона полишила Фанні на розсуд долі, — а доля її, якби серце Фанні не було захищене таким чином, про який не підозрювала міс Кроуфорд, могла б стати тяжчою, ніж вона заслуговувала; бо хоч на світі, безперечно, існують такі несхитні молоді особи вісімнадцяти років (а інакше про них не писали б у романах), що від них не добитися необачної, на їхній погляд, сердечної схильності ніякими хитруваннями — ні галантною поведінкою, ні лестощами, — мені б не хотілося вважати Фанні подібною до них, і я не думаю, що, маючи таку чутливу й добру вдачу і такий тонкий смак, вона змогла б уникнути сердечного полону, приймаючи залицяння (хоч вони й тривали б лише два тижні) такого чоловіка, як Кроуфорд — незважаючи на те, що при цьому могла б позбутися колишньої поганої думки про нього, — якби її серце вже не було віддане іншому. Хоч як надійно захищало її душу кохання до іншого та зверхнє ставлення до того, хто зазіхав на її спокій, проте постійна увага Кроуфорда — постійна, але не настирлива, бо він чимдалі більше зважав на її делікатність і почуття такту, — дуже скоро змусила б її поставитись до нього з більшою, ніж досі, приязністю. Вона, звичайно ж, не забувала минулого і була такої ж несхвальної думки про Кроуфорда, але віддавала належне його талантам: він умів її розважити і значно краще поводився, був таким ґречним, серйозним, таким бездоганно ввічливим, що здавалося неможливим не відповісти йому такою ж люб'язністю.

Кількох днів було досить, щоб справити таке враження; і наприкінці цих кількох днів склалися обставини, що допомогли йому в спробах здобути прихильність Фанні, а її зробили такою щасливою, що вона ладна була полюбити все та всіх довкола. Уїльям, її брат, що так довго був відсутній і якого вона так ніжно любила, прибув до Англії. Вона сама отримала від нього листа — кілька радісних, квапливих рядків, написаних, коли корабель увійшов до плавби, і відісланих до Портсмута з першим катером, який покинув «Антверпен» у Спітхеді; і коли Кроуфорд з'явився з газетою в руці, сподіваючись першим провістити цю новину, Фанні, сяючи від щастя та вдячності, писала у відповідь на листа люб'язне запрошення, яке спокійно диктував їй дядечко.

Кроуфорд лише напередодні довідався про цю подію, як і взагалі про те, що Фанні має такого брата-моряка і що він плаває на такому кораблі, але його цікавість виявилася, на щастя, досить стійкою і спонукала його після повернення до міста розвідати, коли передбачається прибуття «Антверпена» з плавання в Середземному морі; і щаслива знахідка, на яку він натрапив, проглядаючи вранці флотські новини, здавалася йому винагородою за кмітливість, з якою він віднайшов спосіб зробити Фанні приємне, а також за незмінну увагу до адмірала — адже Кроуфорд з пошани до дядечка вже багато років передплачував газету, у якій завжди повідомлялися свіжі флотські новини. Однак зараз він спізнився. Усі ті бурхливі почуття першої миті, які він сподівався збудити своєю звісткою, вже були виказані. Проте його наміри, доброту його намірів Фанні сприйняла із вдячністю: вона щиро, тепло подякувала йому, бо цієї миті її звичайна сором'язливість розтанула в припливі палких сестринських почуттів.

Любий Уїльям скоро буде з ними. Не було жодних сумнівів, що йому одразу ж дадуть відпустку, бо ж він іще тільки гардемарин; а оскільки його батьки живуть у тому ж місті, де став на якір «Антверпен», і, певно, вже з ним побачилися і бачать його щодня, у відпустку він має одразу ж вирушити до сестри, яка так сумлінно писала до нього упродовж семи років, і до дядечка, що більш від усіх підтримував його в житті та сприяв його кар'єрі; і тому відповідь Уїльяма, у якій він зазначав день свого приїзду, надійшла дуже скоро. Не минуло й десяти днів відтоді, як Фанні хвилювалася через перший у її житті званий обід, як вона зазнала хвилювання більш високого, усюди — у передпокої, в коридорі, на сходах — прислухаючись, чи не під'їжджає екіпаж, що привезе до неї брата.

На щастя, це сталося саме тоді, коли вона отак чекала; і тому зустріч не була занадто церемонною чи несподіваною: Фанні побачила брата в ту саму мить, коли він увійшов до будинку, і в перші щасливі хвилини поруч не було нікого, хто б міг їм перешкодити, жодних свідків, окрім слуг, заклопотаних лише тим, щоб відчинити належні двері. Усе відбулося саме так, як того бажали, незалежно один від одного, і сер Томас, і Едмунд, бо обидва вони вельми переконливо порадили місіс Норріс не рушити з місця, ледве до них долинув шум у передпокої.

Уїльям і Фанні не забарилися постати перед сером Томасом, і він був радий побачити, що його протеже, звичайно, дуже відрізняється від того хлопця, якого він відправив у плавання сім років тому, — тепер це був юнак з відкритим, приємним обличчям, що поводився природно й невимушено, однак у приязній, ввічливій манері, тож сер Томас одразу побачив у ньому друга.

Минув якийсь час, перш ніж Фанні змогла отямитися від шалених радощів тієї години, останні тридцять хвилин якої були сповнені чекання, а перші — щастя справдженої надії; знадобилося трохи часу навіть на те, щоб вона усвідомила своє щастя, щоб зникло розчарування, з яким ми завжди зустрічаємо зміни в дорогій нам людині, і щоб вона знов побачила того Уїльяма, якого знала колись, і заговорила до нього так, як прагнула того всім серцем уже багато років. Однак ця мить все ж настала, прискорена його любов'ю — такою ж палкою, як її любов, і вільнішою від обмежень витонченості чи невіри в себе. Фанні була найдорожчою для нього людиною, і він, маючи сильну волю і відважне серце, не соромився виявляти свої природні почуття. Наступного ранку вони втішалися прогулянкою удвох, а потім кожний новий день лише зміцнював їхню близькість, що сер Томас був радий помітити навіть раніше, ніж на те вказав йому Едмунд.