Розділ сорок п'ятий

Десь через тиждень після повернення Тома до Менсфілду його стан здавався вже не таким загрозливим, і, щоб заспокоїти його матір, було оголошено, що він видужує. Вона вже звикла бачити його слабким та безпомічним, чула тільки втішні звістки про його здоров'я і не замислювалась, чи не слід їй прислухатися й до інших. Вона не була схильна тривожитися чи розуміти натяки, і лікарям ніщо не перешкоджало замилити їй очі. Пропасницю вилікували, а він скаржився на пропасницю, — отже, тепер все буде гаразд. Іншого леді Бертрам не могла навіть уявити; і Фанні поділяла її впевненість, доки не отримала кілька рядків від Едмунда, написаних зумисне для того, щоб дати їй вірне уявлення про стан братового здоров'я й поділитися з нею тривожними передчуттями, які викликало в них із батьком повідомлення лікаря про ознаки сухот, що проявилися, коли відступила пропасниця. Вони вважали за краще не лякати леді Бертрам підозрами, які, слід сподіватися, не підтвердяться; але немає підстав приховувати правду від Фанні. Вони бояться, що в нього вражені легені.

Ці кілька рядків від Едмунда описали Фанні і хворого, і кімнату, де він лежав, вірніше та яскравіше, ніж багатослівні послання леді Бертрам. Навряд чи хтось із домашніх міг упоратися з таким описом гірше від неї; і кожен із них часом був для хворого більш корисним, ніж вона. Леді Бертрам могла хіба що тихенько прослизнути до кімнати і дивитись на сина; та коли він був здатний розмовляти чи слухати чиїсь розповіді або читання вголос, він віддавав перевагу товариству Едмунда. Тітонька Норріс втомлювала його своїми турботами, а сер Томас не вмів стримати свого багатослів'я і гучного голосу з огляду на дратівливість та слабкість хворого. Едмунд був для брата всім. Фанні і не очікувала від нього іншої поведінки — і за те, як він доглядав, підтримував, розважав хворого брата, стала поважати його ще більше. Адже тут потрібно було не лише дбати про ушкоджене здоров'я, але — як вона дізналася — заспокоїти розхитані нерви, зміцнити душевні сили; а їй здавалося, що слід іще й наставити на добрий шлях заблукану душу.

У родині Бертрамів не було хворих на сухоти; і Фанні була більш схильна сподіватися на краще, аніж тривожитись за свого кузена, окрім тих випадків, коли згадувала про міс Кроуфорд; їй здавалося, що та народжена під щасливою зіркою, а при такому егоїзмі та марнославстві було б неабияким щастям узяти шлюб із єдиним спадкоємцем родини.

Навіть у кімнаті хворого про щасливицю Мері не забували. У постскриптумі Едмунд дописав: «Що ж до предмета мого останнього послання, я справді почав писати до неї, але мене відволікла хвороба Тома; однак тепер я полишив свій намір, оскільки боюся впливу її друзів. Коли Тому стане краще, я поїду».

Таким було життя в Менсфілді, і так тривало майже без змін до самого Великодня. Кількох рядків від Едмунда, що іноді траплялися в кінці тітоньчиного листа, було досить, щоб дати Фанні вірне уявлення про останні події. Том видужував надто повільно, і це викликало тривогу.

Великдень цього року був пізній, про що Фанні особливо шкодувала, коли вперше дізналася, що в неї не буде можливості покинути Портсмут раніше цієї пори. Великдень настав, а вона не отримала жодного листа, де йшлося б про її повернення чи то про поїздку до Лондона, яка мала цьому передувати. Тітонька часто висловлювала бажання скоріше її побачити, але від дядечка, що один міг би владнати цю справу, не було жодної звістки. Вона вирішила, що він все ще не може залишити сина, але чекання ставало чимдалі болючішим, чимдалі більш нестерпним. Наближався кінець квітня; скоро буде вже три місяці замість двох, відколи вона з ними в розлуці і проводить свої дні, наче відбуваючи покарання; вона їх надто любила і тому не могла припустити, що вони не розуміють усю жорстокість цієї кари. Але хтозна, чи знайдеться в них час подумати про неї та забрати її звідси?

Вона з таким нетерпінням, з такою силою прагнула опинитися поруч з ними, що рядки з «Tirocinium»[14] Каупера немов стояли в неї перед очима. «Як прагне вона опинитися вдома», — ці слова постійно звучали в її уяві, як відлуння її почуттів; і їй здавалося, що жоден учень закритої школи не може дужче сумувати за рідною домівкою.

Коли вона їхала до Портсмута, їй подобалося називати його домом, приємно було говорити, що вона їде додому; це слово було дуже дорогим для неї й досі, але тепер воно стосувалося Менсфілду. Тепер її дім у Менсфілді. Портсмут — це Портсмут, а Менсфілд — це її рідний дім. Вона давно вже так вирішила у своїх потаємних роздумах, і ніщо не могло втішити її більше, ніж лист від тітоньки, у якому про це й говорилося: «Навіть сказати не можу, як мені шкода, що о такій тривожній, тяжкій для мене порі тебе немає вдома. Я вірю, і сподіваюся, і щиро бажаю, що ти більш ніколи не покидатимеш дім так надовго». Ці слова були надзвичайно приємними для Фанні. Але вона не виказувала своєї радості. Боячись образити батьків тим, що віддає перевагу дому свого дядечка, вона завжди казала: «Коли я поїду до Нортгемптонширу» або «коли я повернуся до Менсфілду, я зроблю те й те». Так тривало довгий час, але зрештою, засумувавши ще дужче, вона втратила обережність і раптом помітила, що вже говорить про те, чим буде займатися, коли поїде додому. Вона дорікнула собі і, зашарівшись, з острахом поглянула на батька й матір. Але вона хвилювалася даремно. Батьки не виказали невдоволення і, здавалося, взагалі її не почули. Вони анітрохи не ревнували її до Менсфілду. Як на те її воля, нехай їде туди і живе там.

Фанні було прикро відчувати, що її позбавлено усіх радощів весни. Досі вона не думала, що не зазнає їх, провівши березень та квітень у місті. Не усвідомлювала, як тішить зір перша зелень і оживання природи; як сама вона оживала тілом і душею, спостерігаючи прихід весни, яка, попри свою мінливу вдачу, не може не радувати, і дивлячись, як наливається силою та красою усе довкола, від первоцвітів у найтепліших закутках тітоньчиного саду і перших зелених пагонів на полях її дядечка до дерев у його величних лісах. Втратити таку радість — це не абищо; а втратити її заради шуму й тісноти, бути ув'язненою серед задухи й смороду замість того, щоб насолоджуватись зеленим привіллям, свіжістю, духмяними пахощами зелені, — це й зовсім зле. Проте навіть ці прикрощі здавалися їй дрібницею порівняно з певністю в тому, що за нею сумують друзі, а вона не може бути корисною тим, хто так потребує її допомоги!

Якби вона була вдома, то могла б прислужитися кожному. Усім була б від неї користь, усіх вона звільнила б від тривог та клопотів; і навіть якби вона лише підтримувала в доброму гуморі тітоньку Бертрам, позбавляла її від тягаря самоти і ще тяжчого лиха — товариства метушливої, занудної особи, завжди ладної перебільшити небезпеку заради відчуття власної значущості, присутність Фанні була б усім на благо. Вона любила уявляти, як читала б тітоньці, як розмовляла б із нею та старалася допомогти їй бути вдячною за те, що є, і водночас підготувати її до того, що може статися, і як позбавила б її від біганини сходами вгору та вниз, і скільки доручень могла б виконати.

Її вражало, що сестри Тома спокійнісінько лишаються в Лондоні весь час його хвороби, яка з різним ступенем небезпеки триває вже кілька тижнів. Вони могли б повернутися до Менсфілду коли завгодно, для них подорож не була б тяжкою; і Фанні видавалося незбагненним, що вони так і не приїхали. Якщо місіс Рашворт може уявляти, наче її затримують якісь зобов'язання, то Джулія могла з легкістю покинути Лондон, коли їй заманеться. В одному з тітоньчиних листів сповіщалося, що Джулія запропонувала повернутися, якщо це потрібно, але на тому все й скінчилось. Було очевидно, що вона з більшою охотою залишиться в Лондоні.

Фанні вже почало здаватися, що Лондон може звести нінащо будь-які варті поваги почуття. Вона знаходила цьому підтвердження в поведінці міс Кроуфорд і своїх кузин: прихильність міс Кроуфорд до Едмунда раніше була варта поваги, набагато більшої поваги, ніж будь-що інше в її натурі; а її дружні почуття до самої Фанні були справді бездоганними. І де ж ці почуття тепер? Фанні так давно не отримувала від неї листів, що вже готова була засумніватися в її дружбі, про яку раніше стільки розмірковувала. Уже багато тижнів вона не мала жодних новин про міс Кроуфорд і її лондонське оточення, окрім тих, що надходили з Менсфілду; і вона вже схильна була вирішити, що так і не знатиме, чи їздив містер Кроуфорд до Норфолку, поки не зустрінеться з ним особисто, і що цієї весни вже не отримає звістки від його сестри; але раптом надійшов лист, що оживив колишні почуття і збудив нові.

«Фанні, люба моя, вибачте мене, будь ласка, за це довге мовчання — так скоро, як зможете; і поставтеся до мене так, наче вибачили мене одразу. Це моє уклінне прохання і щира надія, — адже Ви така добра, — і тому я сподіваюся, що Ви поставитеся до мене краще, ніж я на те заслуговую, і зараз пишу, щоб попросити Вас відповісти мені якомога скоріше. Я хочу знати, як стоять справи у Менсфілд-парку, і Ви, безперечно, зможете мені про це розповісти. Треба бути зовсім безсердечною, щоб не співчувати їм у такій біді; і, судячи з усього, що я чула, в бідного містера Бертрама навряд чи є надія на одужання. Спочатку мене не дуже турбувала його хвороба. Я вважала його одним із тих людей, які завжди вимагають, щоб із ними панькалися, і самі трусяться над своїм здоров'ям; тому я більше співчувала тим, хто мусить його доглядати. Але зараз стверджують, що він справді в небезпеці, що ознаки вельми тривожні і що принаймні декому з членів родини про це відомо. Якщо це так, Ви, без сумніву, є однією з них, із цих обізнаних персон, і тому благаю Вас, дайте мені знати, наскільки вірні мої уявлення. Не варто навіть говорити, як я радітиму, дізнавшись, що вони помилкові; але така думка начебто переважає, і, зізнаюся, мені від неї стає моторошно. Щоб така молода людина, у розквіті сил, пішла з життя — це справді дуже сумно. Бідний сер Томас буде в страшному горі. Мене це справді хвилює. Фанні, Фанні, я бачу, як Ви посміхаєтесь і проникливо дивитеся на мене, але, слово честі, я ніколи в житті не підкупала лікаря. Бідний юнак! Якщо він помре, у світі стане двома бідними молодими людьми менше; і я, не вагаючись, без жодного остраху скажу кому завгодно, що багатство і високе становище дістануться тому, хто на них заслуговує більш від усіх. Те, що сталося на Різдво, — вчинок вельми нерозважливий, але прикрі наслідки кількох днів можна буде почасти приховати. Лак та позолота — надійний покрив. Тільки й біди, що він не зможе додавати до свого імені титул есквайра. Фанні, коли любиш по-справжньому, як я, багато на що можна заплющити очі. Напишіть до мене із зворотною поштою, зважте на моє хвилювання і не думайте, що це несерйозно. Скажіть мені істинну правду, ту, яку ви знаєте з перших вуст. І не картайте себе даремно, не соромтеся моїх почуттів чи своїх власних. Повірте, вони не лише природні, вони людяні й благопристойні. Самі подумайте, хіба «сер Едмунд», отримавши усю власність Бертрамів, не зможе зробити більше добра, ніж будь-хто інший з можливих спадкоємців? Якби Гранти були вдома, я б не стала Вас обтяжувати таким проханням, але зараз Ви — єдина, в кого я можу дізнатися правду, оскільки його сестри зараз недосяжні для мене. Місіс Рашворт проводить Великодні свята в Ейлмерів у Твікенхемі (Ви, звичайно, про це знаєте), і ще не повернулася, а Джулія — у своїх кузин, вони живуть десь поблизу Бедфорд-сквер, але я забула їхнє прізвище та назву вулиці. Та навіть якби я могла звернутися до них, то все одно віддала б перевагу Вам, — для мене є надто очевидним, що вони не хочуть відмовлятися від своїх розваг і вважають за краще не знати правди. Я гадаю, канікули місіс Рашворт скоро закінчаться; а в тому, що для неї це справжні канікули, я не маю жодного сумніву. Ейлмери — приємні люди; і оскільки її чоловік у від'їзді, вона може насолоджуватись життям. Те, що вона заохотила його поїхати до Бату за матір'ю, робить їй честь; але як вони поладнають з вельмишановною старою пані? Генрі зараз поруч, тому мені нема чого передати від нього. Чи Вам не здається, що Едмунд уже давно був би у Лондоні, якби не ця хвороба?

Завжди Ваша, Мері.

Я вже почала згортати листа, коли увійшов Генрі, але він не приніс жодної звістки, яка б перешкодила відправити моє послання. Місіс Рашворт знає, що життя вашого хворого в небезпеці; Генрі бачився з нею сьогодні вранці, вона повертається на Уїмпол-стрит: має приїхати стара леді. Тільки не хвилюйтеся і не вигадуйте бозна-чого через те, що він провів кілька днів у Річмонді. Він їздить туди щовесни. Будьте певні, він думає лише про Вас. Якраз цієї миті він каже, що до нестями жадає Вас побачити і стурбований лише тим, що обмірковує, як це владнати і як зробити цю зустріч приємною для Вас. На доказ він повторює, і ще з більшим нетерпінням, те, що говорив у Портсмуті, — що ми відвеземо Вас додому; і я від душі приєднуюся. Люба Фанні, напишіть негайно і звеліть нам приїхати. Ви ж знаєте, ми з ним можемо поїхати до пасторату і не завдавати клопотів нашим друзям у Менсфілд-парку. Буде дуже приємно побачити їх знову, а незначне збільшення товариства може виявитися для них вельми бажаним; а щодо Вас, то Ви повинні відчувати, наскільки Ви там потрібні, і при Вашому благородстві не можете лишатися осторонь, коли у Вас є можливість повернутись. Мені бракує і часу, й терпіння, щоб передати хоча б половину слів Генрі, звернених до Вас; повірте, що кожне з них і всі вони разом сповнені вічної любові.»

Огида, яку викликала у Фанні більша частина цього листа, і крайнє небажання сприяти зустрічі його авторки з Едмундом призвели до того, що вона не могла розсудити, чи слід їй прийняти пропозицію, викладену в кінці листа. Для неї самої це була величезна спокуса. За кілька днів опинитися в Менсфілді — це здавалося їй найбільшим щастям у житті, але радість її не була б чистою: адже вона завдячуватиме цією радістю людям, у чиїх почуттях та поведінці багато що здавалося їй вартим осуду. Почуття сестри, поведінка брата, її безсердечне честолюбство, його бездумна суєтність. Знати, що він підтримує знайомство, а можливо, й фліртує з місіс Рашворт! Фанні почувалася глибоко скривдженою. Вона думала про нього краще. Однак, на щастя, їй не потрібно було зважувати та вибирати, якому з протилежних намірів та сумнівних понять віддати перевагу; не їй вирішувати, чи тримати Едмунда та Мері на відстані одне від одного. У неї було одне беззаперечне правило, яким вона керувалася завжди. Пошана до дядечка, страх виказати йому непокору вказували їй, як слід вчинити. Вона мусить відмовитися від пропозиції міс Кроуфорд. Якби дядечко розважив за потрібне, він би послав за нею; і навіть її бажання повернутися раніше було б зухвалістю, яку навряд чи можна виправдати. Вона подякувала міс Кроуфорд, проте рішуче відмовилася, її дядечко, наскільки вона розуміє, сам збирається за нею приїхати; а оскільки за весь час хвороби її кузена ніхто не вважав її присутність необхідною, слід припустити, що її повернення зараз є взагалі небажаним, і вона лише почувалася б зайвою вдома.

Вона описала нинішній стан здоров'я кузена так, як сама могла про нього судити, — і подумала, що цей опис має задовольнити всі сподівання її життєрадісної кореспондентки. Едмунда вибачать за те, що він став священиком, якщо він отримає у спадок чималий капітал; певно, оце й була вся перемога над її хибними переконаннями, з якою він був готовий себе привітати. Міс Кроуфорд переконана в одному — що в житті мають значення тільки гроші.