Розділ сорок третій

Передбачалося, що містер Кроуфорд наступного дня повернеться до Лондона; і дійсно, у Прайсів він більш не з'являвся, а через два дні це підтвердив лист від міс Кроуфорд. Фанні розгорнула листа і почала читати його з тривожною цікавістю, що, однак, була викликана цілком іншою причиною.

«Мушу вас сповістити, люба Фанні, що Генрі їздив до Портсмута лише для того, щоб зустрітися з Вами; що він був просто у захваті від прогулянки з Вами минулої неділі, а ще більше — від тієї, що відбулася наступного дня біля форту; свіжий вітер, сяюче море, Ваші чарівні очі і бесіда з Вами — все було сповнено божественної гармонії і пробуджувало почуття, що назавжди лишають по собі блаженні спогади. Наскільки я розумію, це й повинно становити зміст мого листа. Він звелів мені писати, але я не знаю, про що Вам іще розповісти, окрім його вражень від поїздки до Портсмута, від тих двох прогулянок і його знайомства з Вашою сім'єю, особливо з Вашою чарівною сестричкою, милою п'ятнадцятирічною дівчинкою, що була з Вами на прогулянці і, гадаю, вперше побачила справжнє кохання. Я не маю часу, щоб писати про все це багато, і до того ж це було б недоречним, оскільки я пишу Вам у справі, з якою не слід зволікати. Люба моя, люба Фанні, якби лишень Ви були тут, — скільки б я Вам розповіла! Ви слухали б мене, поки не втомилися, і давали мені поради, поки не втомилися б іще більше; але неможливо вмістити на папері навіть соту частину того, чим повниться моя душа, тож краще я не скажу нічого; а Ви, як хочете, спробуйте вгадати, у чому річ. Новин для Вас у мене немає, — звичайно, окрім світських інтриг; але було б надто негарно з мого боку мучити Вас згадками про всіх людей та звані вечори, що заповнюють мій час. Мені слід було б надіслати Вам звіт про перший прийом у домі Вашої кузини, та я полінувалася, а тепер все це вже в минулому; можете вдовольнитися тим, що все було як належить, найкращим чином, у стилі, який прийшовся б до душі будь-кому з її рідних; і її вбрання, й манери, звісно ж, робили їй честь. Моя подруга, місіс Фрезер, над усе хотіла б мати такий будинок; та й мені це не завадило б. Я їду до леді Сторнуей після Великодня; вона в прекрасному гуморі і, здається, дуже щаслива. Лорд Сторнуей у колі сім'ї поводиться дуже мило, і не такий уже він незугарний з виду, як мені колись здавалося, — зрештою, бувають і гірші. Але поруч з Едмундом він виглядатиме вбого. Що сказати про цього героя? Якщо я взагалі не згадуватиму його ім'я, це накличе підозри. Тому скажу, що ми бачили його разів зо три, і мої тутешні подруги були ним зачаровані, — на їхню думку, саме таким повинен бути справжній джентльмен. Місіс Фрезер (непоганий суддя) сказала, що знає в Лондоні не більше трьох чоловіків, чия зовнішність і поведінка були б такі приємні; і мушу визнати, що вчора, коли ми тут обідали, ніхто не міг з ним зрівнятися, а присутніх було шістнадцять осіб. На щастя, за наших часів усі вдягнені за однією модою, і вбрання нікого не вводить в оману, — але… але…

Щиро Ваша, Мері.

Ледь не забула (це через Едмунда; щось я забагато про нього думаю, і бачите, до чого це призводить) повідомити дещо важливе від Генрі і від себе: ми відвеземо Вас до Нортгемптонширу. Люба моя крихітко, Вам не слід затримуватись у Портсмуті, це просто згуба для такого чарівного личка. Ті бридкі морські вітри шкодять здоров'ю й красі. Моя бідолашна тітонька завжди потерпала від них, навіть живучи за десять миль від моря; адмірал, звичайно, цьому не вірив, але я знаю, що це було так. Лише одне слово — і я буду рада прислужитися Вам і Генрі. Мені такий план дуже подобається; ми поїдемо кругом і покажемо Вам Еврінгем, і Вам, певно, буде цікаво проїхатися Лондоном і зайти до церкви Святого Георгія на Ганновер-сквер. Тільки в цей час не показуйте мені Вашого кузена Едмунда — це надто велика спокуса. Який довгий лист! Іще одне слово. Генрі, виявляється, знову хоче їхати до Нортгемптонширу в якійсь справі, що заслужила Вашого схвалення; але цього не можна допустити до середини наступного тижня, тобто до чотирнадцятого числа, бо в цей вечір прийом влаштовуємо ми. Ви навіть не уявляєте, який неоціненний скарб у подібних випадках — така людина, як Генрі; тому повірте мені на слово — йому немає ціни. Він побачить Рашвортів, про що я, щиро кажучи, не шкодую, — мені навіть трошки цікаво, і йому, певно, також, хоч він у цьому не зізнається.»

Фанні нетерпляче проглянула листа, потім прочитала уважно і надовго замислилася — і зрештою відчула ще більшу непевність, ніж спочатку. Єдине, в чому вона могла бути певною, — це те, що вирішальна мить іще не настала. Едмунд не освідчився. Якими є насправді почуття міс Кроуфорд, що вона надумала вчинити, а може, вчинить це без попередніх роздумів чи всупереч їм, і чи так багато значить для неї Едмунд, як було за останньої зустрічі, а якщо менше, то чи буде так і надалі, чи все знову зміниться, — про це можна було думати без кінця, думати і в той день, і в усі наступні, не дійшовши жодного висновку. Найчастіше їй спадало на думку, що міс Кроуфорд, трохи збайдужівши до Едмунда відтоді, як повернулася до своїх лондонських звичок, може завагатися, та врешті-решт переконається, що її почуття надто сильне, і не захоче від нього відмовитись. Вона силкуватиметься бути більш марнославною, ніж дозволяє їй серце. Вона буде вагатися, мучити, ставити умови, вимагатиме надто багато — але зрештою погодиться.

Найчастіше Фанні здавалося саме так. Будинок у Лондоні — це, на її думку, було неможливо. Та чи є щось таке, чого не зможе попросити міс Кроуфорд? Майбутнє кузена ввижалося їй усе більш безнадійним. Жінка, що в розмові про нього здатна хвалити тільки його зовнішність! Які жалюгідні почуття! Знаходити підтримку у схваленні місіс Фрезер! їй, що так близько знала його півроку! Фанні було за неї соромно. Порівняно з цим та частина листа, що стосувалася містера Кроуфорда та її самої, не дуже її схвилювала. Чи поїде містер Кроуфорд до Норфолку раніше чотирнадцятого числа, чи пізніше, — до цього їй було зовсім байдуже, хоча, якщо зважити все як слід, він мав би їхати негайно. Прагнучи влаштувати його побачення з місіс Рашворт, міс Кроуфорд проявила себе з якнайгіршого боку; вона повелася безсердечно і нерозважливо; але Фанні сподівалася, що він не принизиться до такої недостойної цікавості. Він начебто на таке не здатний, і його сестрі слід було б розуміти, що його почуття благородніші від її власних.

І все ж таки наступного листа вона чекала ще з більшим нетерпінням; і кілька днів усе це — і те, що сталося, і те, що може статися, — так її хвилювало, що вона майже зовсім покинула своє звичне читання та бесіди із Сьюзен. Вона не могла зосередитись, як хотіла б. Якщо містер Кроуфорд пам'ятає про її доручення до кузена, то, можливо, цілком можливо, той у будь-якому разі скоро напише до неї; цього слід було б чекати, знаючи його звичайну доброту; і поки на це лишалася надія, поки за три-чотири дні чекання ця надія поступово не згасла, Фанні жила в неослабній тривозі.

Нарешті вона трохи заспокоїлася. Треба було зжитися з цією тривогою, не віддавати їй усі душевні сили — а то що ж з неї буде? Цьому трохи допоміг час, іще більше — її власні зусилля, і Фанні знову відчула цікавість до занять із Сьюзен і почала приділяти сестрі більше уваги.

Сьюзен дедалі більше прив'язувалася до неї, і хоч сама не знаходила особливої втіхи в читанні, що було так властиво старшій сестрі, і не мала ні схильності до копіткої праці, ні жадоби знань, вона дуже хотіла не здаватися неосвіченою і тому, маючи ясний та жвавий розум, стала вельми уважною, старанною, вдячною ученицею. Фанні була для неї оракулом. Пояснення та зауваження Фанні суттєво доповнювали кожний нарис, кожний розділ історії. Те, що Фанні розповідала про давні часи, лишалося в пам'яті Сьюзен вірніше, ніж сторінки з Голдсміта; і вона обожнювала розповіді сестри, віддаючи перевагу її стилю над будь-яким із визнаних авторів. Їй бракувало любові до читання, яка виховується з дитинства.

Однак їхні бесіди не завжди були присвячені таким високим матеріям, як історичні та моральні питання. Часом ішлося й про інше; і з-поміж предметів менш серйозних найчастіше згадувався та обговорювався найдовше Менсфілд-парк — його мешканці, звичаї, розваги, усе його життя. Сьюзен мала природний смак до всього шляхетного та доброчинного, вона охоче слухала ці оповіді, а Фанні не могла відмовити собі в задоволенні поговорити про те, що було їй так любо та мило. Вона сподівалася, що в цьому немає нічого поганого; але через деякий час захоплення Сьюзен усім, що говорилося чи робилося в дядечковім домі, і її палке бажання побувати в Нортгемптонширі стали свого роду докором Фанні за те, що вона пробудила мрії, яким не судилося справдитися.

Бідній Сьюзен не набагато краще велося в батьківському домі, ніж її старшій сестрі; і коли Фанні ясно це зрозуміла, пі почало здаватися, що, коли настане час її звільнення з Портсмута, її щастя буде затьмарено необхідністю покинути Сьюзен. Думка про те, що дівчину, здатну сприймати усе добре, доведеться лишити в такому середовищі, засмучувала її дедалі більше. Якби вона могла сподіватися, що матиме власний будинок, куди можна буде запросити сестру, — яке то було б щастя! І якби вона могла відповісти на почуття містера Кроуфорда, надія, що він не стане заперечувати проти цього запрошення, виявилася б дужчою за всі інші міркування. Вона вважала його справді непоганою людиною і думала, що такий план був би йому до вподоби.