Сім тижнів із двох місяців уже добігали кінця, коли Фанні отримала довгожданого листа від Едмунда. Вона одразу ж побачила, що лист дуже довгий, і приготувалася до розповідей про щастя, незліченних зізнань в любові та похвал щасливій обраниці Едмунда, що віднині стала володаркою його долі. А лист був такий.
«Люба моя Фанні,
пробач, що не написав тобі раніше. Кроуфорд казав, що ти хотіла б отримати звістку від мене, але написати з Лондона я не міг і тому переконував себе, що ти зрозумієш моє мовчання. Якби я міг написати хоча б кілька радісних рядків, тобі не довелося б на них довго чекати; але тоді зробити це я був не в змозі. Я повернувся до Менсфілду з іще більшими ваганнями, ніж його покинув. Мої надії усе слабшають. Ти, мабуть, уже про це знаєш. Міс Кроуфорд дуже прихильна до тебе, і цілком природно, якщо вона вже розповіла тобі про свої почуття досить багато, щоб ти могла здогадатися про мої. Але це мені не завадить про все тобі розповісти самому. Наші зізнання не перешкоджатимуть одне одному. Я не задаю питань. Є щось заспокійливе в думці, що ми з нею маємо одного друга, і попри усі прикрі розбіжності, що існують між нами, нас поєднує любов до тебе. Для мене буде полегшенням розповісти тобі про нинішній стан речей і про мої нинішні плани, якщо можна сказати, що в мене є плани. Я повернувся в суботу. В Лондоні я провів три тижні і бачився з нею, як для Лондона, дуже часто. Фрезери приділяли мені всю увагу, якої розумно було б очікувати. Мабуть, нерозумно повівся тільки я сам, плекаючи надії на такі ж стосунки між нами, якими вони були в Менсфілді. Однак всьому виною скоріше її поведінка, ніж рідкі зустрічі. Якби вона лишалася такою ж, коли я її побачив, мені не було б на що нарікати; але вона дуже змінилася, це стало очевидним від самого початку. При першій зустрічі її поводження настільки різнилося від усього, на що я сподівався, що я вирішив негайно покинути Лондон. Не буду заглиблюватись у подробиці; ти знаєш її головну слабкість і можеш уявити почуття та вирази, які були для мене нестерпними. Вона веселиться, оточена тими, чия негідна поведінка підтримує її грайливий настрій. Мені дуже не подобається місіс Фрезер. Це черства, марнославна жінка, що вийшла заміж лише з вигоди, і хоч явно нещасна у шлюбі, пояснює своє розчарування не хибними судженнями чи вадами характеру, не надто великою різницею у віці, а тим, що вона не така багата, як її сестра, леді Сторнуей, і схвалює будь-які користолюбні чи суєтні інтереси, коли в них справді вистачає користолюбства та суєтності. Я дивлюся на дружбу міс Кроуфорд з цими двома сестрами, як на велике лихо в її житті, та й у моєму також. Вони упродовж років збивають її з пуття. Якби тільки можна було розлучити її з ними! Та все ж я не схильний впадати у відчай, бо іноді мені здається, що вся прихильність тут лише з їхнього боку. Вони її обожнюють; але я певний, їх вона любить не так, як тебе. Коли я думаю про її щиру любов до тебе, про її справедливу, чесну поведінку як сестри, вона здається мені зовсім іншою людиною, здатною на благородні вчинки, і я готовий звинуватити себе в надто суворому ставленні до її природної, жвавої манери. Я не можу від неї відмовитися, Фанні. Вона єдина жінка у світі, яку я можу уявити своєю дружиною. Якби я не вірив, що вона також не байдужа до мене, я б цього не говорив; але я щиро в це вірю. Я певний, що вона віддає мені перевагу. Я не ревную її до когось особисто. Вплив світського товариства — ось до чого я ревную. Звичка до розкошів — ось що мене лякає. Її запити не вищі, ніж те дозволяє її власний капітал; але вони перевищують можливості, яких може надати наш спільний прибуток. Однак навіть це певною мірою мене втішає. Краще мені втратити її через те, що я не досить багатий, аніж через мою професію. Це лише доведе, що її любов не здатна на жертви, яких я, власне, і не маю права вимагати від неї; і якщо мені буде відмовлено, то, я гадаю, це і буде справжньою причиною. Її хибні уявлення, здається, вже не мають над нею такої влади, як колись. Бачиш, як я вагаюся, Фанні; ці думки можуть видатися тобі надто суперечливими, проте ти побачиш вірну картину моєї душі. І якщо вже я почав, мені хочеться поділитися з тобою всім, що я відчуваю. Я не можу від неї відмовитись. При тому, як ми з нею пов'язані і, сподіваюся, будемо пов'язані в майбутньому, відмовитися від міс Кроуфорд означало б для мене відмовитися від товариства декого з тих, хто для мене найдорожчий у світі; відцуратися від тих друзів, у кого в будь-якій іншій скруті шукав би розради. Я повинен зрозуміти, що, втративши Мері, втрачу Кроуфорда і Фанні. Якби це питання було вирішено, сподіваюся, я зміг би це витримати і постарався б послабити її владу над моїм серцем, і за кілька років… але я пишу нісенітниці. Якщо мені буде відмовлено, я муситиму це пережити; але поки я живу на світі, я не перестану її добиватись. Це правда. Єдине питання — як? Який шлях для цього обрати? Іноді я думаю, що слід було б знову поїхати до Лондона після Великодня, а часом мені здається, наче краще буде дочекатись її повернення. Навіть зараз вона з радістю говорить про прийдешній червень у Менсфілді; проте до червня ще далеко, і, думаю, я їй напишу. Я майже вирішив освідчитись їй у листі. Якби скоріше мати хоч якусь певність! Зараз я в досить хиткому становищі. Поміркувавши про все це як слід, я вирішив, що лист — це найкращий спосіб усе пояснити. Я зможу висловити на папері все, чого не зміг сказати при зустрічі, а вона матиме час для роздумів, щоб вирішити, яку дати відповідь; і я не так боюся цих її роздумів, як необдуманого, поспішного рішення; здається, так. Найгірше для мене — це якщо вона почне радитися з місіс Фрезер, бо я не можу захистити себе здалеку. Лист небезпечний тим, що його відкрито для очей сторонніх порадників, і якщо душа вагається в пошуках вірного рішення, такий порадник може в лиху годину спонукати її до вчинку, про який вона шкодуватиме згодом. Я повинен трохи над цим подумати.
Довжелезний лист, сповнений лише моїх власних турбот, — це занадто навіть для такого друга, як Фанні. Кроуфорда я востаннє бачив на прийомі у місіс Фрезер. Я все більш задоволений його поведінкою й розмовами. У нього немає й сліду вагань. Він чудово знає, чого хоче, і діє згідно зі своїми намірами, — це неоціненна риса. Побачивши його й мою старшу сестру в одній кімнаті, я не міг не згадати того, що ти розповіла мені колись, і треба визнати, зустріч була не вельми дружньою. З її боку навіть вчувалася ворожість. Вона ледве розмовляла з ним. Я бачив, як він ошелешено відсахнувся від неї, і мені було шкода, що місіс Рашворт гнівається на нього за уявну образу, завдану Марії Бертрам.
Ти, певно, захочеш почути мою думку про її подружнє життя. На вигляд вона аж ніяк не здається нещасною. Сподіваюся, у них усе гаразд. Я двічі обідав на Уїмпол-стрит, міг би бувати там і частіше, якби не принизлива необхідність бути Рашвортові за брата. Джулія поринула у вир лондонських розваг. Мене ж там мало що розважало, але вдома такого іще менше. У нас тут не дуже весело. Надто бракує тебе. А як я скучив за тобою — і передати не можу. Матуся шле тобі привіт і сподівається, що ти їй напишеш. Вона згадує про тебе щогодини, і мені прикро думати, скільки ще тижнів їй, певно, доведеться обходитися без тебе. Батько збирається привезти тебе сам, але не раніше Великодня, коли поїде до Лондона у справах. Сподіваюся, тобі ведеться добре у Портсмуті, проте ця поїздка не повинна стати щорічною. Я хочу, щоб ти була вдома і я міг почути твою думку щодо Торнтон-Лейсі. У мене щось не лежить душа до великих перебудов, поки я не впевнений, що в Торнтон-Лейсі колись з'явиться господиня. Напевне, я все-таки напишу до неї. Уже вирішено, що Гранти їдуть до Бату; вони покидають Менсфілд у понеділок. Я цьому радий. Мені зараз надто не по собі, щоб я міг бажати будь-чийого товариства; але твоя тітонька, здається, не може примиритися з тим, що про таку важливу подію в житті Менсфілду ти дізнаєшся від мене, а не від неї. Завжди твій, люба моя Фанні,
Едмунд».
«Ніколи, ні, більш ніколи в житті я не захочу отримувати листи, — потай вирішила Фанні, дочитавши до кінця. — Що вони приносять, окрім розчарування й болю? Не раніше Великодня! Як мені це витримати? А бідна тітонька згадує про мене щогодини!»
Фанні боролася з цими думками, як тільки могла, та вже наступної миті ладна була подумати, що сер Томас недобрий і до тітоньки, і до неї самої. Що ж до головного предмета, в листі не було жодного рядка, який міг би потамувати її гнів. Вона була так роздратована, що майже лютилася на Едмунда. «То нема чого зволікати, — мовила вона до себе. — Чому це досі не вирішено? Він засліплений, і ніщо не зніме полуди з його очей, ніщо його не врятує, — адже скільки разів перед ним поставала правда, та все марно. Він одружиться з нею — і буде нещасним. Дай Боже, щоб під її впливом він не змінився на гірше!» Фанні знову проглянула листа. «Її щира любов до мене!» — які дурниці! Вона не любить нікого, крім себе та свого брата. «Її друзі упродовж років збивають її з пуття»!.. Схоже на те, що це вона їх збиває. Певно, всі вони розбещують одне одного; та якщо вони люблять її настільки більше, ніж вона — їх, то щось не віриться, наче вони можуть їй зашкодити, — хіба лише своїми лестощами. «Єдина жінка у світі, яку я можу уявити своєю дружиною». От цьому я вірю. Вона підкорила його назавжди. Погодиться вона чи відмовить, його серце віддано їй довіку. «Втративши Мері, втрачу Кроуфорда і Фанні». «Едмунде, мене ти не знаєш. Наші сім'ї ніколи не поєднаються, якщо їх не поєднаєш ти. О, напиши, напиши до неї! Поклади цьому край. Тоді скінчаться й ці болісні підозри. Прийми рішення, зв'яжи себе, винеси собі вирок».
Проте такі почуття були надто близькі до гніву, щоб довго переважати в розмові Фанні з собою. Скоро гнів минув, і їй стало сумно. Турбота Едмунда, його ласкаві слова, його довірливі зізнання зворушили її до глибини душі. Він просто надто добрий до всіх. Інакше кажучи, цей лист був таким, якого вона не хотіла б одержувати більш ніколи в житті, проте водночас йому не було ціни, — от і по всьому.
Кожен, хто полюбляє писати листи, навіть якщо не має чого повідомити (а серед жіноцтва таких осіб знайдеться чимало), мусить поспівчувати леді Бертрам за те, що не їй належала честь повідомити таку надзвичайну новину з менсфілдського життя, як від'їзд Грантів до Бату; і кожен зрозуміє, як прикро їй було усвідомлювати, що цю почесну місію взяв на себе її невдячний син — і в кінці свого довгого листа відвів кілька рядків цій новині, яка мала б зайняти більшу частину сторінки в її власному посланні.
Леді Бертрам була, можна сказати, митцем епістолярного жанру; ще з перших років заміжжя, не маючи інших занять і завдяки тому, що сер Томас був членом парламенту, вона почала вести широке листування і виробила свій особливий, розтягнутий та велемовний стиль, у якому розписувала навіть повсякденні дрібниці. Вона могла обійтися й малим, проте, щоб написати племінниці, їй все ж таки була потрібна хоч якась тема для обговорення; і, невдовзі маючи втратити таке невичерпне джерело новин, як подагра доктора Гранта чи ранкові візити місіс Грант, вона була дуже засмучена, що її позбавили останньої можливості про них написати. Однак невдовзі її було щедро винагороджено. Леді Бертрам таки дочекалася своєї щасливої нагоди. Через кілька днів після Едмундового листа Фанні отримала послання від тітоньки, що починалося так:
«Люба Фанні,
я беруся за перо, щоб повідомити вельми прикру новину, яка, безперечно, тебе стривожить».
То було набагато краще, ніж братися за перо, щоб познайомити Фанні з усіма подробицями майбутньої поїздки Грантів, оскільки нинішня новина була такого роду, що обіцяла епістолярні заняття упродовж багатьох днів. Вона стосувалася небезпечної хвороби старшого сина, про яку в сім'ї дізналися від посильного кілька годин тому.
У компанії молодих людей Том вирушив з Лондона до Нью-Маркета, де наслідки падіння та недавньої пиятики, якими він спершу знехтував, викликали в нього пропасницю; і коли компанія роз'їхалася, він, не в змозі рухатися, був покинутий на самоті в домі одного зі своїх приятелів, у товаристві своєї хвороби та під наглядом самих лише слуг. Замість того щоб скоро видужати і поїхати услід за друзями, як він думав спочатку, він почувався дедалі гірше; через деякий час йому стало так зле, що він, як і його лікар, наважився послати листа до Менсфілду.
«Це прикре повідомлення, як ти можеш уявити, — продовжувала її світлість, розповівши про те, що сталося, — дуже нас схвилювало; і ми не можемо позбавитися лихих передчуттів та великої тривоги за нашого бідного хворого, чий стан, як побоюється сер Томас, є дуже небезпечним; Едмунд люб'язно запропонував, що негайно приїде доглядати брата, але я рада повідомити, що сер Томас не залишить мене о цій скрутній порі, адже це було б для мене надто тяжко. У нашому маленькому товаристві дуже бракуватиме Едмунда, проте я вірю й сподіваюся, що він знайде бідного хворого вже не в такому загрозливому стані і зможе невдовзі привезти його до Менсфілду; сер Томас вважає це за необхідне і гадає, що це буде краще з будь-яких міркувань, і я втішаю себе надією, що бідний страдник невдовзі зможе подолати таку подорож без особливих труднощів та шкоди для себе. Оскільки я не сумніваюся, що ти, люба Фанні, співчуваєш нам за цих прикрих обставин, я дуже скоро напишу до тебе знову».
Почуття Фанні, коли вона дізналася цю новину, були, безперечно, набагато більш сердечні та щирі, ніж манера письма її тітоньки. Вона вболівала за кожного з рідних. Том тяжко хворий, Едмунд поїхав його доглядати, а мале товариство в Менсфілді лишилося сумувати за ними, — ці тривоги витіснили всі, чи то майже всі, її власні прикрощі. У неї вистачило себелюбства лише на те, щоб подумати, чи встиг Едмунд написати до міс Кроуфорд, перш ніж отримав цю звістку; але жодне почуття, що не було милосердним та безкорисливим, не могло заволодіти нею надовго. Тітонька не забувала про неї, писала знову та й знов; у Менсфілді постійно отримували повідомлення від Едмунда, і ці повідомлення з такою ж постійністю передавалися Фанні — у такому ж само велемовному стилі, з такою ж сумішшю віри, надій, страхів, що чергувалися між собою та мимоволі витікали одне з одного. То була наче гра в переполох. Страждання, яких леді Бертрам не бачила, лишали її уяву спокійною; і вона залюбки писала про тривоги, страхи та бідного хворого, поки Тома не привезли до Менсфілду і вона не побачила на власні очі разючої зміни, що з ним сталася. Тоді лист до Фанні, який вона почала писати перед цим, було закінчено в зовсім іншому стилі, мовою душевного сум'яття. «Його щойно привезли, моя люба Фанні, і віднесли нагору; я просто злякалася, як його побачила, не знаю, що й робити. Я певна, він був дуже хворий. Бідний Том! Мені його дуже шкода, і страшно за нього, і серові Томасу також; як я була б рада, якби ти була поруч і мене втішила. Але сер Томас сподівається, що завтра йому буде краще, і каже, що це йому погіршало від переїзду».
Тривога, що тепер пробудилася в материнському серці, минула не скоро. Через нетерпляче бажання Тома опинитися в Менсфілді, у затишку рідної оселі, про яку він навряд чи згадував, поки був при здоров'ї, його привезли туди зарано, в нього знову почалася пропасниця, і в перший тиждень по приїзді його стан був тяжчим, ніж будь-коли. Усі були налякані, леді Бертрам описувала свої цілоденні страхи племінниці, яка тепер, власне, жила цими листами і проводила весь свій час у стражданнях через сьогоднішній лист та чеканні завтрашнього. Не відчуваючи особливої прихильності до свого старшого кузена, вона, добросерда й вразлива, зараз жахалася самої думки про те, що може його втратити; а її строгі принципи змушували Фанні тривожитися ще більше, коли вона усвідомлювала, яким нікчемним було його життя, як мало він звик дбати про когось, окрім себе.
Вона могла поділитися своїми переживаннями лише зі Сьюзен, як бувало і в більш звичайних випадках. Та була завжди готова її вислухати і поспівчувати. Усіх інших не цікавило таке віддалене лихо, як хвороба у сім'ї за сто з гаком миль звідси; і навіть місіс Прайс, побачивши в руках у доньки листа, спромоглася лише задати кілька недбалих запитань і спокійно зауважити: «Моїй бідній сестриці Бертрам зараз, мабуть, вистачає клопотів».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Менсфілд-парк» автора Остін Джейн на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ сорок четвертий“ на сторінці 1. Приємного читання.