Розділ сорок другий

— Шкода, що ви так втомилися, — сказав він, затримавши Фанні, коли всі інші вже увійшли до будинку. — Мені було б спокійніше залишати вас при кращім здоров'ї. Чи можу я щось зробити для вас у Лондоні? Я вже надумав був їхати до Норфолку знову. Мене непокоїть Медісон. Я певний, він все ще думає обдурити мене, якщо вдасться; віддати своєму кузенові млина, якого я призначаю іншій людині. Я мушу йому втовкмачити, що мене не пошиєш у дурні ані на південному краї Еврінгему, ні тим паче на північному; я хочу бути справжнім господарем своїх земель. Досі я давав йому це зрозуміти. Просто диво, скільки лиха може заподіяти маєтку один такий добродій, що визискує бідних і паплюжить добре ім'я хазяїна. Я дуже хотів би повернутися до Норфолку негайно і поставити все на свої місця, щоб після мене вже не можна було нічого зіпсувати. Медісон — тямущий хлопець, і я не хочу його звільняти, якщо він не лізтиме у мої справи; але ж це було б справжнє глупство — дати себе обдурити людині, яка навіть не є моїм кредитором і тому не має на це ніякого права; і несосвітенне глупство — дозволити, щоб він нав'язав мені в орендарі твердолобого здирника замість чесного чоловіка, якому я сам, можна сказати, дав слово. Хіба це не буде гірше, ніж глупством? Чи слід мені їхати? Що ви порадите?

— Що я пораджу! Ви й самі чудово знаєте, як слід вчинити.

— Так. Коли ви висловлюєте свою думку, я завжди знаю, як слід чинити. Ваше судження для мене — закон.

— О, ні! Не кажіть так. У душі кожного з нас є вищий закон, і якщо ми будемо його дотримуватись, він стане для нас кращим порадником, ніж будь-яка інша людина. До побачення; бажаю вам завтра приємної подорожі.

— Що я можу зробити для вас у Лондоні?

— Дякую, нічого не треба.

— Може, комусь що-небудь передати?

— Привіт вашій сестрі, як ви будете такі ласкаві; і коли побачите мого кузена — кузена Едмунда, — дуже вас прошу, скажіть йому, що я сподіваюся скоро отримати звістку від нього.

— Неодмінно скажу; і якщо він надто лінивий чи забудькуватий, я письмово передам його вибачення.

Він не зміг більш нічого додати, бо Фанні був час іти; він потиснув їй руку, подивився на неї й пішов. Тепер йому лишалося провести три години зі своїм знайомим, поки в готелі для них не поспіє розкішний обід; а на неї чекав обід дещо скромніший. За столом у Прайсів зазвичай подавали страви зовсім іншого роду; і якби Кроуфорд запідозрив, яких випробувань, окрім сидіння в чотирьох стінах, їй довелося зазнати в батьківському домі, він здивувався б, що це так мало помітно з її вигляду. Вона відчувала таку відразу до пудингів та рагу, приготованих Ребеккою, до напіввимитих тарілок і зовсім не митих ножів з виделками, що часто лишалася голодною аж до вечора, коли могла послати когось із братів по тістечка або печиво. Після менсфілдських розкошів їй було вже пізно звикати до Портсмута; і якби сер Томас міг про все це знати, він би, мабуть, вирішив, що його племінниця, помучившись скільки належить і тілом і душею, зможе справедливіше оцінити приємне товариство і солідний капітал містера Кроуфорда; але він, певно, побоявся б продовжувати цей дослід, розваживши, що таке лікування може виявитися вбивчим для неї.

До кінця дня Фанні почувалася пригніченою. Вона майже не сумнівалася, що більш не побачить містера Кроуфорда, але на душі в неї було смутно. Все ж таки вона розлучалася з другом; і хоч нібито й раділа його від'їзду, водночас їй здавалося, що тепер вона всіма покинута — наче знову попрощалася з Менсфілдом; і, думаючи про те, як він повернеться до Лондона і буде часто бачитись з Мері та Едмундом, вона не могла йому не заздрити, хоч і сама ненавиділа себе за такі почуття.

Вона не знаходила розради ні в чому довкола; прийшли декілька батькових приятелів, і, як бувало завжди, коли він не йшов з ними, вечір тягнувся неймовірно довго; з шостої години до пів на десяту вони за гучною розмовою хилили грог. Їй було дуже сумно. Лише дивовижна зміна на краще, яка вбачалася їй у Кроуфорді, могла трохи розвіяти її тоскні роздуми. Не зважаючи на те, що раніше бачила його в зовсім іншому товаристві, не замислюючись, як багато важить ця різниця, вона була твердо впевнена, що він став напрочуд тактовним та уважним до інших. І якщо це так у дрібницях, то, може, так і в більшому? Він так уболівав за її здоров'я та спокій, виявив таку чуйність — і мабуть, говорив від щирого серця, — тому хіба не слід сподіватися, що тепер він полишить свої любовні домагання, знаючи, наскільки вони їй осоружні?