Розділ чотирнадцятий

Пророцтва Фанні начебто були більш слушними, ніж здавалося Едмундові. Пошуки п'єси, яка вдовольнила б кожного, завдали неабиякого клопоту; і тесля уже отримав розпорядження та зняв мірки, уже запропонував, як усунути принаймні два види перешкод, і, довівши необхідність розширення робіт і пов'язаних з ними витрат, почав працювати, — а п'єси все ще не могли знайти. Інші приготування також проводилися швидко. З Нортгемптону привезли величезний сувій зеленого сукна, і місіс Норріс розкроїла його (та ще й примудрилася при цьому зберегти три чверті ярда), і служниці вже майстрували з нього завісу, а п'єси досі не вибрали; і через два-три дні Едмунд почав сподіватись, що її врешті-решт так і не знайдуть.

Тут слід було взяти до уваги стільки дрібниць, догодити стільком учасникам, знайти стільки цікавих ролей, та ще й п'єса мала бути одночасно і трагедією, і комедією, — і можливість дійти згоди здавалася такою примарною, як то буває завжди У спільних затіях палкої молоді.

За трагедію стояли міс Бертрам, Генрі Кроуфорд і містер Йєтс; за комедію — Том Бертрам, але він не був самотнім у своєму переконанні, оскільки Мері Кроуфорд вочевидь схилялася до такої ж думки, хоча із ввічливості трималася осторонь; але при своїй рішучості та вмінні нав'язувати іншим свою волю він, здавалося, не мав потреби в союзниках; і, попри таку розбіжність у думках, усі хотіли знайти п'єсу, де ролей було б загалом небагато, проте всі цікаві, а три головні — жіночі. Усі найкращі п'єси не підходили. Ні «Гамлет», ні «Макбет», ні «Отелло», ні «Дуглас», ні «Гравець» не містили нічого, що могло б привабити навіть прихильників трагедії; а «Суперники», «Школа лихослів'я», «Колесо фортуни», «Законний спадкоємець» et cetera[7] були відхилені із ще більшим запалом. Не можна було запропонувати жодну п'єсу без того, щоб хтось одразу ж не вказав на її вади, і то з одного боку, то з другого без упину долинало:

— О ні, тільки не ця п'єса! Нам не потрібні пишномовні трагедії.

— Забагато дійових осіб.

— Жодної цікавої жіночої ролі.

— Любий Томе, що завгодно, тільки не це. Неможливо знайти стільки виконавців.

— Ніхто не захоче взяти таку роль.

— Це просто суцільна буфонада, з початку й до кінця. Може, це й непогано, та хіба що для простолюдинів.

— Якщо ви хочете неодмінно почути мою думку, я гадаю, це найнудніша п'єса з усіх, що написані англійською мовою.

— Я не хочу сперечатися, тільки радітиму, якщо зможу стати в нагоді, але, як на мене, гіршого вибору просто бути не може.

Фанні дивилася на все це і слухала, і їй було трохи смішно бачити егоїзм, який, більш чи менш прихований, здавалося, заволодів усіма; вона не могла уявити, чим це врешті-решт скінчиться. Задля власної втіхи вона могла б побажати, щоб яку-небудь п'єсу все ж таки відшукали, оскільки ніколи не бачила акторської гри; але всі важливіші міркування були проти цього.

— Годі, — сказав нарешті Том Бертрам. — Ми просто гаємо час, і цьому немає виправдання. Треба щось вирішувати. Байдуже, що ми оберемо, головне — вибрати. Не слід бути такими прискіпливими. Нема чого лякатися, якщо дійових осіб буде трохи більше. Можна взяти й по дві ролі. Будьмо скромнішими. Якщо роль незначна, тим буде почесніше щось із неї зробити. Віднині я не хочу нічого ускладнювати. Я візьму будь-яку роль, яку ви мені запропонуєте, тільки щоб вона була комічною. Нехай вона буде комічною, а все інше не має значення.

І він уже чи не вп'яте запропонував «Законного спадкоємця», вагаючись тільки щодо того, якій ролі йому слід віддати перевагу — лорда Дьюберлі чи доктора Панглоса; і дуже щиро, хоча й вельми невдало, намагався переконати інших, що поміж решти персонажів п'єси є чудові трагічні ролі.

Мовчанку, яка запанувала після цієї безплідної спроби, порушив він сам; узявши одну із збірок п'єс, що лежали на столі, він погортав її і раптом вигукнув:

— «Узи кохання»! А чому б і не «Узи кохання», якщо їх ставили у Ревеншоу? Як це нам раніше не спало на думку? Просто диво, — це ж саме те, що нам треба. Що ви на це скажете? Тут є дві головні трагічні ролі для Йєтса й Кроуфорда, і управитель, що говорить віршами, — це для мене, якщо ніхто не заперечує; і роль дріб'язкова, проте з таких, що мені не осоружні, і, як я вже казав, я вирішив узяти будь-яку роль і зробити все, що в моїх силах. А що до решти ролей, вони всім підійдуть. Лишаються тільки граф Кесел і Анхельт.

Пропозиція дістала загальне схвалення. Усім уже почала набридати невизначеність, і в кожного сяйнула думка, що жодна п'єса із запропонованих досі не була такою прийнятною для всіх. Особливо був задоволений містер Йєтс: він іще в Еклсфорді був небайдужий до ролі Барона, заздрив кожній із реплік лорда Ревеншоу і потай повторював їх у своїй кімнаті. Вергати громи в ролі барона Уїлденхейма було вінцем його театральних амбіцій; і, вже вивчивши напам'ять половину сцен, він поквапився запропонувати себе на цю роль. Щоб віддати йому належне, слід зазначити, що він не наважився її привласнювати, оскільки пам'ятав, що гучні промови є й у ролі Фредеріка; тому він зауважив, що не менш охоче погодиться й на неї. Генрі Кроуфорд був ладен узяти будь-яку з цих ролей. Від якої відмовиться містер Йєтс, та йому й підійде. Тут почався обмін компліментами. Міс Бертрам, яку найбільше цікавила роль Агати, взяла рішення на себе, зауваживши містерові Йєтсу, що тут важливі зріст і статура, і оскільки він вищий, йому особливо пасуватиме роль Барона. Усі визнали, що вона має рацію, і коли з цими двома ролями визначилися, вона могла не сумніватись, що роль Фредеріка буде призначено тому, кому слід. Тепер три ролі уже були розібрані, залишався тільки містер Рашворт, за якого Марія завжди відповідала, що він згодний на будь-яку роль; і Джулія, що, подібно до сестри, сподівалася бути Агатою, щиро потурбувалася про міс Кроуфорд.

— Ми несправедливо забули про відсутню, — мовила вона. — У п'єсі замало жіночих ролей. Амелія і Агата можуть підійти Марії і мені, а от для вашої сестри, містере Кроуфорд, немає нічого.

Містер Кроуфорд висловив бажання, щоб про це ніхто не хвилювався: він цілком певний, що його сестрі не хочеться грати, хіба що її участь буде конче потрібна; а за даних обставин вона взагалі далека від думки, що на неї будуть розраховувати. Але йому одразу ж заперечив Том Бертрам, стверджуючи, що роль Амелії з усіх поглядів підходить міс Кроуфорд, якщо тільки вона погодиться грати.