Розділ двадцять четвертий

Ніколи, хіба що в ті надзвичайно радісні хвилини останніх місяців, коли Едмунд приділяв їй бодай найменшу увагу, Фанні не відчувала такого щасливого піднесення, як під час такого нічим не затьмареного й вільного спілкування з братом і другом, який відкривав їй душу, ділився з нею усіма своїми тривогами й надіями, планами й роздумами щодо довгоочікуваної, заробленої важкою працею і справедливо цінованої винагороди — службового підвищення; який міг першим розповісти їй про будь-які події в житті батьків, братів і сестер, про кого вона чула лише зрідка; якого цікавили всі дрібні переваги й недоліки життя в Менсфілді; який поділяв її думку щодо кожного члена цієї родини, хіба що ставився більш прискіпливо до галасливої й набридливої тітоньки Норріс; і з яким (і це, певно, було найціннішим) вона могла знову й знов згадувати всі радості й прикрощі дитячих років, любовно звертатися у спогадах до спільного щастя та болю. Ця властивість сприяє любові, у якій навіть шлюбні узи є слабшими від братніх. Діти з однієї сім'ї, однієї крові, з однаковими дитячими спогадами та звичками знаходять у цих стосунках джерело такої радості, якою не обдарують їх будь-які подальші життєві зв'язки; і потрібна довга вимушена відчуженість, спричинена безповоротним і остаточним розривом, щоб цю дитячу близькість було знищено назавжди. На жаль, це трапляється надто часто. Братня любов, що часом здатна замінити все на світі, іноді поступається місцем байдужості. Але в Уїльяма і Фанні Прайс це почуття тільки пробуджувалося й зростало, не скалічене розбіжністю поглядів, не охолоджене потягом до когось іншого й лише зміцнене силою часу й розлуки. Така ніжна прихильність звеличувала їх в очах кожного, хто мав щире серце, здатне оцінити все варте пошани. Генрі Кроуфорда це вразило більше, ніж будь-кого. Він поважав сердечні, щирі почуття молодого моряка настільки, що якось сказав йому, вказуючи на Фанні: «Знаєте, мені вже починає подобатись оця чудернацька мода, хоча, вперше почувши, що подібні речі прижилися в Англії, я не міг цьому повірити; і коли місіс Браун та інші жінки з'явилися в Гібралтарському комісаріаті з такою зачіскою, я подумав, що вони з'їхали з глузду; але Фанні може примирити мене з чим завгодно», — і замилувався рум'янцем на щоках Фанні, живим блиском її очей, її захопленням та пильною увагою до братової розповіді про страшні пригоди, яких він зазнав під час довгого плавання.

Генрі Кроуфорд мав досить природного смаку, щоб оцінити цю картину. Відтоді Фанні набула для нього особливої принади — можливо, й удвічі більшої; адже її вразливість, що так прикрашала і немовби освітлювала її лице, вже сама по собі була привабливою. Він більш не сумнівався, що вона здатна до справжніх почуттів. Вона народжена для любові. Якщо тебе покохає така дівчина, це таки чогось варте; бути першим, хто збентежить її юну, недосвідчену душу! Вона зацікавила його більше, ніж він міг передбачити. Двох тижнів виявилося недостатньо. Тепер він уже не думав про від'їзд.

Дядечко часто заохочував Уїльяма до розмови. Сера Томаса розважали його розповіді, та передусім він хотів зрозуміти оповідача, ближче пізнати юнака з його манери говорити; і, слухаючи ясні, прості, яскраві подробиці його оповідей, він бачив у них доказ порядності, професійних знань, енергії, відваги та жвавої вдачі — усього, що заслуговує винагороди та обіцяє успіх. Незважаючи на свій юний вік, Уїльям встиг чимало побачити в житті. Він побував у Середземному морі, у Вест-Індії, і знов у Середземному морі; капітан, що був прихильний до нього, часто брав його з собою на берег, і за ці сім років Уїльям звідав усіх знегод, що їх посилають сміливцям море та війна. Зазнавши таких поневірянь, він мав право на загальну увагу; і хоч місіс Норріс, перериваючи розповідь племінника про загибель корабля, никала по кімнаті і присікувалася до кожного в пошуках голки чи якогось поганенького ґудзика для сорочки, усі інші уважно слухали; і навіть леді Бертрам не могла лишатися незворушною, чуючи про такі страхіття, і часом відволікалася від свого рукоділля, щоб мовити: «Господи, як це неприємно! Просто диво, чого це людей тягне плавати в морі».

У Генрі Кроуфорда ці оповіді викликали інші почуття. Йому хотілося також побувати в морі і побачити, звершити, вистраждати не менше від цього юнака. Його серце й розбурхана уява палали, і він відчував глибоку пошану до юнака, що, не досягши й двадцяти років, пройшов через такі випробування, які зміцнюють тіло й гартують душу. Осяйна краса героїзму, самопожертви, незламної стійкості становила разючий контраст із його власною звичкою до себелюбного розкошування; і, зневажаючи самого себе, він бажав перетворитися на отакого Уїльяма Прайса, прокладати собі шлях до багатства й успіху, маючи таке ж почуття власної гідності та душевної наснаги.

Це бажання було радше палким, ніж глибоким. Спогади про минуле і викликаний ними неспокій розвіялися, щойно Едмунд спитав його про плани щодо завтрашнього полювання, і Кроуфордові здалося, що не так уже й погано бути багатим від народження і мати напохваті коней та грумів. У певному розумінні таке становище є навіть кращим, позаяк дає можливість зробити комусь добро, щойно захочеться.

Уїльям, відчайдушний, хоробрий і цікавий до всього нового, теж виявив бажання поїхати на полювання; і Кроуфорд позичив йому коня, не завдаючи собі цим жодних клопотів, окрім того, що мусив подолати вагання сера Томаса, який краще за племінника знав ціну подібній послузі, та тривоги Фанні. Вона боялася за Уїльяма; її не переконували розповіді про те, як він їздив верхи в чужих краях, як об'їжджав диких коней та мулів, як йому щастило уникнути небезпечних падінь; цього було замало, щоб переконати її, наче він впорається з чистокровним мисливським конем під час лисячих ловів; і, поки Уїльям не повернувся цілий та неушкоджений, уникнувши нещасного випадку та не осоромившись перед товаришами, вона не могла примиритися з такою небезпекою або відчути хоч трохи вдячності до містера Кроуфорда за позиченого її братові коня, хоч саме на таку вдячність він і сподівався. Проте, впевнившись, що Уільямові не зашкодила ця послуга, Фанні змогла сприйняти це як люб'язність з боку Кроуфорда і навіть винагородила його усмішкою, коли той невдовзі знову запропонував братові коня; а наступної миті, з надзвичайною сердечністю, яка не давала змоги відмовитися, Кроуфорд віддав коня у повне розпорядження Уїльяма на той час, поки він гостюватиме в Нортгемптонширі.