Коваль із Великого Вутона

звуком булькаючих водоспадів, і у великім зачаруванні він додав темпу.

Коли він ступив ногою на Низовину, то почув спів одинадцяти голосів, а на

галявині біля річки з’яскравленої ліліями він натрапив на дівчат, яких

було багато і всі танцювали. Їхня швидкість і ґрація, і постійна зміна

манери їхніх рухів зачарувала його, і він ступив уперед до їхнього кола.

Тоді раптово вони застигли і молода дівчина з розвіваним волоссям, одягнута в спідницю-шотландку, вийшла з гурту аби зустріти його.

Вона сміючись мовила до нього: „Ти стаєш хоробрим, Зорелобе, чи не так?

Чи ж ти не боїшся щ*о* скаже Королева, коли дізнається про це? Хіба що

може маєш від неї дозвіл.” Він завстидався, бо усвідомив щось, і зрозумів

що вона прочитала його думки: він думав що зіронька у нього на лобі була

пропуском усюди куди він бажав потрапити; але тепер він зрозумів що то

було не зовсім так. Але вона засміялася і мовила знову: „Ходи! Як ти вже

тут, то мусиш затанцювати зі мною”; і взяла його за руку і повела його в

коло.

Там вони танцювали разом, і певний час він знав що то значить мати

проворність і силу і радісність акомпаніювати їй. Певний час. Але минуло, як йому здалося, лише трошки часу, аж вони знову спинилися, і вона

нахилилася і підняла білу квітку з-під своїх ніг, і увіткнула собі її у

волосся. „Прощавай тепер!” мовила вона. „Може ще якось зустрінемося, з

дозволу Королеви.”

Повернувшись додому, він не пам’ятав частини своєї подорожі від моменту