Коваль із Великого Вутона

хоча вітерець хвилював ліси які лежали довкола нього. Світло у тій долині

було як червоний схід сонця, але йшло з озера. З похилої скелі котра

нависала над озером він подивився вниз і йому здавалося що він може

прогледіти до незміримої глибини; і там він побачив дивні кшталти полум’я

яке вигиналося і розгалужувалося і коливалося як здоровенні водорості у

морському жолобі, а червоногарячі створіння ходили між ними туди-сюди.

Сповнений подиву, він підійшов до краю водної поверхні та торкнувся

ногою, але то виявилася не вода: було то щось твердіше за камінь і

блискучіше за шкло. Він ступив на поверхню ногою і з гупотом упав, і

дзвінкий гул пройшовся озером та відлуннився біля його берегів.

Вмить вітерець виріс у дикий Вітер, заревів як здорова звірина, і підніс

його і потримав у повітрі над берегом, і поніс його далі по схилах, з

круговертями і падіннями як мертвого листка. Він вхопив руками стовбур

молодої берези і вціпився її, а Вітер люто боровся з ним, намагаючись

відірвати його, але берізку пригнуло додолу сильним поривом вітру, і вона

заховала його у своїх гіллях. Коли Вітер врешті минув, він встав на ноги

і побачив що берізка була оголена. З неї був обірваний кожен листок, і

вона плакала, і сльози текли з її гілок як дощ. Він поклав свої руки на

її білу кору, мовлячи „Благословенна будь, берізко! Що можу я зробити

щоби відшкодувати збитки чи принести подяку?” Він почув як відповідь