Коваль із Великого Вутона

деревця прийшла крізь його руку: „Нічого,” сказало воно. „Йди звідси

геть! Вітер за тобою полює. Тобі тут не місце. Йди геть і ніколи не

повертайся!”

Вибираючись із тої долини, він відчув як сльози берізки точилися вниз по

його обличчю і відчув їхній згірклений смак на своїх губах. Його серце

проймалося сумом коли він ішов своєю довгою дорогою, і певний час він

узагалі не ходив до Феєкраю. Але він не міг його покинути, і по

поверненні додому він відчув ще сильніше бажання помандрувати углиб

землі.

Врешті він віднайшов дорогу крізь Зовнішні Гори, і пішов нею аж доки не

дійшов до Внутрішніх Гір, і були ті гори високі і доземні і страшливі. А

все ж урешті він віднайшов прохід яким він міг зійти на них, і одного дня

зібравши хоробрість він пройшов вузькою прощелиною і глянув униз на

Долину Завшерання (хоч він ще не знав її назви), зеленява якої перевершує

зеленяву лугів Зовнішнього Феєкраю так як ті перевершують зеленяву наших

лугів коли у нас весна. Там повітря таке прозоре що неозброєним оком

можна роздивитися червоні язички птахів коли вони співають біля іншого

краю долини, хоча вона дуже широка і пташки за розміром не більші за

жайворонків.

На внутрішній стороні г*о*ри опустилися довгими схилами заповненими