Коваль із Великого Вутона

тої зустрічі, аж до часу коли він опам’ятався і побачив що їде верхи по

дорогах своєї країни; і в деяких селах люди вилуплювалися на нього у

подивуванні та проводили його поглядом аж доки він не виїжджав поза межі

їхньої видимости. Коли він під’їхав до свого будинку, його донечка

вибігла і привітала його із захватом — бо він повернувся скоріше ніж вона

очікувала, але не надто скоро для тих хто на нього чекав. „Татку!”

вигукнула вона. „Де ти був? Твоя зіронька яскраво сяє!”

Коли він переступив поріг, зіронька потьмяніла знову; але Неля взяла його

за руку і провела до порогу, і там повернулася лицем і подивилася на

нього. „Чоловіче Дорогий,” мовила вона, „де ти був і що ти бачив? У тебе

у волоссі квітка.” Вона витягнула її делікатно у нього з волосся, і

поклала собі на долоню. Квітка виглядала так, ніби знаходилася на великій

віддалі, а однак була тут, а від світла квітки різні предмети кидали тіні

на стіни покою, бо вже був вечір і темнішало. Тінь чоловіка насувалася на

неї і його велика голова нахилилася над нею. „Ти виглядаєш як велетень, Тату,” мовив його син, який дотихчасово мовчав.

Квітка не зів’янула ані не потьмяніла; і вони оберігали її як таємницю і

як скарб. Коваль змайстрував малу скриньку що замикалася на ключик, і

туди поклали квітку, і передавалася вона з покоління в покоління в його

родині; і ті хто отримували у спадок ключик, бувало, часом відкривали

скриньку і довго споглядали Живу Квітку, аж доки скринька не замикалася