Коваль із Великого Вутона

Почувся високий і чистий звук труби і диви! Вони залишилися наодинці.

Він стояв перед нею і не клякнув шанобливо як належиться, бо був

перейнятий страхом і відчував що в його низькому становищі будь жести

були би даремні. Врешті він глянув догори і побачив її лице і її очі що

нахилилися серйозно над ним; і він був стурбований і подивований, бо в

той момент упізнав її: то була світловолоса дівчина із Зеленої Низовини, та танцівниця що під її ногами розцвітали квіти. Вона засміялася, побачивши що він пригадав собі, і потягнулася до нього: і вони довгий час

собі розмовляли, здебільшого без слів, і він навчився багато чому з її

думок; дещо принесло йому радість, дещо сповнило його смутком. Тоді він

повернувся думками, прослідковуючи дотихчасовий хід свого життя, аж доки

не дійшов до дня Празника Дітей і приходу зіроньки, і раптом він знову

побачив малу танцюючу фіґурку з чарівною паличкою і привстиджений опустив

очі перед красою Королеви.

Але вона засміялася знову так само як сміялася була тоді в долині

Завшерання. „Не сумуй за мною, Зорелобе,” мовила вона. „І не дуже соромся

теж свого народу. Може ліпше маленька лялечка, ніж взагалі нічого не мати

на пам’ять про Феєкрай. Для когось то була просто нагода побачити. Для

когось іншого то був спогад. Спогад, який був з тобою весь час із того

дня коли ти в глибині душі забажав побачити мене, і от я здійснила твоє

бажання. Але більше я не можу тобі дати. Тепер на прощання я зроблю тебе

своїм посланцем. Якщо зустрінеш Короля, то скажи йому наступне: „Час