Коваль із Великого Вутона

прийшов. Нехай він обере.”

„Але моя Пані Феєкраю,” промовив він запинаючись, „але де є Король?”

Зорелоб задавав то питання багато разів мешканцям Феєкраю, і всі вони

відповідали однаково: „Він нам не сказав де він є.”

А Королева відповіла: „Якщо він не сказав тобі, Зорелобе, тоді і я не

можу тобі сказати. Але він часто вирушає у мандри і його можна здибати в

незвичайних місцях. Тепер клякни перед своєю Королевою.”

Тоді він клякнув, і вона нахилилася і поклала свою руку йому на голову, і

великий спокій найшов на нього: і йому здалося що він одночасно є і у

Світі, і у Феєкраї, і теж десь поза межами обидвох, звідки їх обзирає, тож він відчував одночасно тяжку втрату чогось, володіння чимось, і

спокій. Коли по хвилині той спокій відійшов, він підняв голову і встав на

ноги. Світало, але ще були видні бліді зірки, а Королева зникла. Десь у

далині він почув відлуння труби з гір. Високе поле де він стояв, було

тихе та порожнє; і він знав що той шлях тепер вів назад до відчуття

тяжкої втрати.

То місце зустрічі тепер було далеко позаду, і от він був тут, прогулюючись поміж опалого листя, розмірковуючи над усім що він був

побачив і чого навчився. Звуки кроків наближалися. Тоді раптово голос

звідкись збоку мовив: „Нам з тобою може по дорозі, Зорелобе?”

Він здригнувся і вийшов зі своїх думок, і побачив чоловіка біля себе.

Чоловік був високий, і йшов бадьоро та швидко; зодягнений був з ніг до