Коваль із Великого Вутона

час, аж настала пора.

Празник був у середзимі, але тепер був Червень, і ніч зовсім не була

темною. Хлопець встав перед світанком, бо не хотів спати: наставали його

десяті уродини. Він виглянув у вікно, і світ видавався тихим і очікуючим.

Подув маленький бриз, прохолодний і пахучий, прошурхавши дерева що

прокидалися. Потім наступив світанок, і вдалині він почув початок

світанкової пісні птахів, звук якої наростав, наближаючись до нього, аж

доки не ринула до нього, заповнюючи усю землю довкола будинку, і пішла

далі як хвиля музики на захід, а сонце тим часом здіймалося понад

краєчком світу.

„То мені нагадує про Феєкрай,” почув він свій власний голос; „але у

Феєкраї люди теж співають.” Тоді він почав співати, високо та чисто, дивними словами які він видавалося знав напам’ять; і в той момент

зіронька випала йому з рота і він злапав її розкритою долонею. Вона була

яскраво срібною тепер, виблискуючи в сонячному світлі; але дрижала і

трохи піднялася догори, ніби збираючись полетіти геть. Не дуже думаючи, він плеснув своєю долонею об голову, і так зіронька зосталася посередині

чола, і він носив її потім багато років.

Мало людей у селі помітили це хоча вона не була невидимою для уважного

ока; але вона стала частиною його обличчя, і звично взагалі не сяяла.

Трошки з її світла перейшло його очам; і його голосу, який став гарним

відколи до нього прийшла зіронька, і ставав ще гарнішим в міру того як