Розділ «УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ»

Воістину, як казали древні, кого Зевс хоче покарати, того позбавляє розуму. Нам більш за все не вистачає не спеціальних знань, а… елементарної логіки. Нам потрібно стати розумним, логічно мислячим суспільним організмом, а для цього необхідно якнайшвидше здійснити дебільшовизацію суспільства.

ВСЕЛЕНСЬКІ ПАРАДОКСИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ

Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо: І ми не ми, і я не я.

Т. Шевченко

Визначальним напрямом роботи щодо реалізації національної ідеї є формування еліти суспільства. Еліта уособлює націю, веде її, вивищує; це особливий шар нації, який формується селекційно (методом відбору). Звичайно, сюди належить інтелігенція, але не вся (є добірні шари інтелігенції), і не тільки вона (є елітні групи і серед робітників, селян, військових і т. д.). Ті сили (самодержавні, імперські, більшовицькі), які хотіли знищити націю, перетворити її на слухняне «стадо», завдавали ударів насамперед по еліті. І більшу її частину вибили.

Через важкі історичні обставини, як вважав В. Липинський, українська інтелігенція виявилась «не елітною» і «не спроможною вести народ», бути його інтелектуальним і духовним лідером, «продуцентом національної ідеї». «У підсумку, — писав вчений, — український народ виявився здоровою і сильною дівчиною, за якою з писком і криком, кусаючи і штовхаючи один другого, упадають інтелігентні імпотенти. Розчарувавшись у такому упаданні, вона віддається першому-ліпшому ґвалтівникові, хай то буде більшовицький червоноармієць чи польський кондотьєр» [Український історик. — 1982. — № 3. — С. 15].

Питання еліти нації стає особливо пекучим, бо лежить у руслі всіх болісних проблем нашого відродження. Суть справи в механізмах відбору. Недоліки нашого менталітету заважають «шляху нагору» найдостоинішим, талановитим людям, їх відштовхують ліктями різномасні ділки, які пробираються до подіуму по головах ближніх. Зазвичай талановиті люди — беззахисні, через надмірну делікатність не можуть протистояти нахрапистому, безсоромному «інтелектуалу»: А що ж у підсумку?

За кількістю «патентованих» учених (академіків, професорів, докторів, кандидатів наук) ми на першому місці в Європі, а то й в усьому світі. Тисячі академіків і членів-кореспондентів (усіх «різновидів» академій), понад 10 тисяч професорів і докторів наук, 100 тисяч «доцентів з кандидатами» (як співав В. Висоцький), тисячі «заслужених», «видатних», не кажучи вже про «відомих». Здавалося б, яка потужна еліта! Але де наші Нобелівські лауреати? Де наукові відкриття (за десятки років жодного наукового відкриття міжнародного стандарту)? Якщо вимірювати екстенсивними показниками (кількість кадрів, інститутів, журналів тощо), то наша наука на початку 90-х років не поступалася німецькій. А за реальною віддачею ми програвали Німеччині приблизно в 100 разів. Невже українці в 100 разів дурніші за німців? Ні, цей соціально-ідіотський факт пов язаний з неповноцінністю наукової еліти і наукових організацій.

А візьмемо письменників. Скільки їх у нас! Не менше, ніж у Франції. Наші будинки завішані меморіальними дошками з написами «видатний», «відомий», «заслужений». А де ж духовні лідери нації — живі чи мертві? В останні роки йде хвиля зміни вивісок. Був, наприклад, педінститут, досить посередній. Ні, давайте назвемо університетом. Був політех, і непоганий. Ні, назвемо технічною академією. Звучить! Звучить-то звучить, а який сенс? Україна зараз на першому місці в Європі за кількістю академій і університетів — елітних закладів культури, а по суті, елітних вивісок.

Панове, чи не пора серйознішати? Адже ми видаємося смішними. Погляньмо на списки заслужених діячів науки чи лауреатів наукових і літературних премій. Роботи, за які давали і все ще дають премії чи звання, соромно показувати людям, їх і не показують.

Усе це позбавляє нас справжніх інтелектуальних і духовних лідерів, а без них нація не може реалізуватися.

Перша причина такого становища пов'язана з законами, соціальними механізмами і мораллю тоталітарного режиму, коли підтримувалися лише ті, хто виправдовував існування більшовицької системи. Про це сказано немало, і ми не будемо повторювати. Тим більше, що це — в минулому.

Друга причина криється у нашому менталітеті — небажанні називати речі своїми іменами. Чесно визначати «хто є хто». А без цього немає ні наукового співтовариства, ні будь-якого іншого творчого колективу. А є болото чи «банка з павуками», де не зрозумієш, хто геній, а хто нездара. Українцям, як зазначав письменник Б. Грінченко, притаманні три риси: перша — ми завжди до когось приєднуємося; друга — робимо завтра те, що можна зробити сьогодні; третя — поїдаємо себе раніше, ніж нас з'їдять інші…

Нарешті, третя причина, яка заважає нам сформувати сильну еліту, але про яку ми чомусь не згадуємо. На неї вказував М. Драгоманов і називав її «національщиною». Відомо, що саме за це, за активний протест проти «національщини» в оцінці діячів культури, М. Драгоманова «прибрали» з Київського університету і змусили працювати за кордоном. Але він, підгледівши головну слабкість української культури в «націо-нальщині», був правий. Активна прихильність письменника, артиста чи вченого до України ще не є свідченням його геніальності, таланту. І не варто такого йменувати «великим» чи «відомим». Цим ми надто шкодимо собі.

Адже про націю судять по її «героях» — людях, яких вона сама висуває у «великі», «відомі», «геніальні». І якщо нація виставляє на ролі геніїв і талантів сіренькі особистості, то, питається, хто ж у неї ходить в «нормальних»?

Підсумовуючи, назву п'ять парадоксів, притаманних тільки українцям.

Перший. Історичне призначення українця і його символ — Хлібороб Світу. Дві третини кращих світових чорноземів у нас. І попри все ми… веземо зерно із-за кордону, щоб годувати худобу.

Другий. «Патентованих» вчених, письменників, інших діячів культури (що мають вчені ступені, різні почесні звання, членство у творчих спілках) у розрахунку на 10 000 жителів маємо втричі більше, ніж у будь-якій європейській країні, а справжньої інтелектуальної продукції видаємо десь на рівні Чилі чи Аргентини [Див.: Зеркало недели. — 1996. —12 октября].

Третій. У нас, на відміну від інших країн, вищі кола інтелектуалів — вчені вищої кваліфікації, письменники — становлять чи не найбідніший соціальний прошарок.