Розділ «УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ»

Що ж стосується української історії, то вона — слабка, неповна, тендещнйна, але — є. Маємо на увазі праці не тільки істориків діаспори (І. Лисяка-Рудницького, О. Субтельного, Н. Полонської-Василенко), але й написані в Україні до революції (М. Грушевським, М. Аркасом, О. Єфименко) і в останні роки [Див.: Брайчевський М. Вступ до історичної науки.—К., 1995; Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. В. Україна від найдавніших часів до сьогодення. — К., 1995; Історія України: нове бачення / Під ред. В. Смолія.—К., 1995,1996. — Ч. 1–2; Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України.—К., 1996 та ін]. А ось української ідеї у чіткому і повному визначенні ще немає. Те, що зробили у цьому напрямі вже нами згадувані великі українці — подвижники національної ідеї, зіграло велику роль у становленні самосвідомості народу, його боротьбі за незалежність. Але цього мало, треба йти далі.

Філософія української ідеї бере початок з Кирило-Мефодіївського товариства — від П. Куліша і Т. Шевченка. Як справедливо підкреслював М. Хвильовий: «Ми ведемо свій родовід від Куліша». Сила цієї «української» філософії була, по-перше, в конструктивному націоналізмі, по-друге, в слов'янському братерстві, Це вже потім Росія заговорила про братів-слов'ян і кинула кінноту Скобелева на Балкани. Сама ж ідея слов'янського братерства зародилася в Україні і була викладена в Маніфесті Кирило-Мефодіївського товариства.

Важливим складником української ідеї є ідея конструктивного націоналізму. Європа від неї відмовилась у другій половині XIX століття. Такі корифеї соціології, як Г. Гоббс, К. Маркс, М. Вебер, вважали націоналізм «неповноцінною і непридатною для Європи доктриною». А Маркс пішов далі — замінив націоналізм пролетарським інтернаціоналізмом («У пролетарів немає батьківщини!»). Більшовики «доопрацювали» ідею інтернаціоналізму. За їх доктриною, «світ ділиться не на народи, а на класи».

Чому в Радянському Союзі численні криваві справи були пов'язані саме з «українським буржуазним націоналізмом»? Чому ніхто не говорив про білоруський, узбецький чи вірменський буржуазний націоналізм? Тому, що конструктивний націоналізм — елемент великої української мрії, те, що робить (і ще зробить) наш народ великим, те, що в сиву давнину змусило біблійних пророків позначити Україну серед історичних націй минулого і майбутнього [Ми говоримо про конструктивний український націоналізм з його величчю, широтою, самоповагою і повагою до національних почуттів інших народів, а не про «донцовщину» (крайній націоналізм)].

Наприкінці XIX століття рух за реалізацію української ідеї особливої сили набуває у західних областях України, що перебували у складі Австро-Угорщини. Почався «львівський період визвольного руху», духовним центром української нації фактично став Львів. А в цілому Галичина — знову Галичина! — зробилася світочем національної ідеї. Гасла Кирило-Мефодіївського товариства підхопила «Молода Україна» [Щомісячний молодіжний журнал. Виходив у Львові у 1900–1903 роках]. Іван Франко та інші інтелігенти «австрійської України» піднесли прапор конструктивного націоналізму — прапор незалежності.

Але все-таки у чому слабкість української ідеології тієї доби? Точніше, у якому напрямі її потрібно доопрацювати, враховуючи абсолютно нові умови, що виникли у всьому світі, в Росії і в самій Україні? Що потрібно робити сучасним однодумцям Куліша, Франка, Драгоманова, Грушевського, Єфремова?

По-перше, великі українці-мислителі, про яких ішла мова, були дітьми свого часу. А у тогочасній науці домінував історичний матеріалізм. Ми не хочемо сказати, що Франко чи Леся Українка були матеріалістами і ледве не пролетарськими революціонерами-марксистами, якими вважали їх ще зовсім недавно. Але всі вони, включаючи і Липинського, і навіть Донцова, творили в умовах матеріалізму, а Святе Письмо вважали просто вигадкою.

По-друге, ідея української державності не могла набути своєї завершеності в період, коли наші землі були південно-західним краєм Росії. За таких умов говорити про Українську державу, її функції було просто неактуально. «Доб'ємося незалежності, державної самостійності, а там видно буде, не пропадемо!» — ось установка тогочасної національної інтелігенції України, і це природно.

Сьогодні Україна дійсно незалежна! Але робота щодо реалізації національної ідеї тільки розпочинається. Ось тут і треба визначитися, Потрібні не тільки волання, а ще й конструктивна, розумна, наполеглива праця у галузі державотворення, духовного відродження нації, у зведенні міцних економічних підвалин нашого буття.

Отже, постає велике завдання перед лідерами української нації, її елітою — зробити так, щоб ідея заволоділа широкими масами і вилилась у струнку програму дій. Адже скільки не хитай головою і не розводь руками, національна ідея від того не втілиться в життя. Необхідна систематична робота. З чого починати? З самого початку…

АЛЬФА I ОМЕГА НАШОЇ ІДЕЇ

Недержавність — хвороба наша. В. Липинський

Ми вже говорили, що національна ідея — це те, що об'єднує народ, гуртує і надихає його на подвижництво; це духовна концентрація національної самосвідомості, розуміння народом суті свого існування, свого призначення. Для нас, українців, насамперед, це:

— незалежність (самостійність);

— державність;

— соборність.

На цих «трьох китах» ґрунтується одвічна українська мрія. І весь світ повинен знати, що одна з найбільших у Європі націй з такою грандіозною історією, такими заслугами перед європейською цивілізацією, всупереч усім обставинам, ні на мить не могла «заспати», забути про те, що вона була позбавлена основних атрибутів повноцінного етнічного організму.

Неважко довести, що основним із названих «трьох китів» виступає державність. Національна держава — альфа і омега української ідеї. Буде незалежна держава Україна — буде і самостійність, і соборність. Втратимо державу і знову зануримося в історичну темряву, в якій перебували понад 300 років. «Народ, — писав Гегель, — стає історією і антропологією лише у формі держави».

Власна держава — ось всепоглинаюча мета українських патріотів усіх часів. Багато років наші землі були не «нашими», а входили до складу різних імперій. Тому «самостійницька» ідея у крові наших співвітчизників. Чим більше Україна перебувала в залежності від сусідніх держав, тим сильнішим було наше прагнення до свободи. Згадайте історичні універсали Центральної Ради, котрі привели до проголошення у 1918 році Української Народної Республіки.

В кінці XX століття почався новий етап боротьби за українську державність, в результаті якої у 1990 році Верховна Рада, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах» [Декларація про державний суверенітет України. — К., 1990. — С 3].