Розділ «УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ»

В результаті українець мало-помалу створював оманливий образ такого собі простачка, що змирився з обставинами і все йому байдуже. І цю псевдоподобу багато хто сприймав за справжню. Навіть великий Каменяр Іван Франко характеризував українську расу як «сентиментальну, позбавлену закалки і сили волі, мало здатну до політичного життя, в якій так багато дріб'язковості, лукавства» [Франко І. Зібрання творів: у 50 т. — К., 1981. —Т. 31.—С 30–31].

Пам'ятаючи настанови мого вчителя Самдена, не можу собі відмовити у тому, щоб глянути на особливості характеру, поведінки українців у контексті біблійних постулатів.

Комусь це може здатися дивним, але ми як народ фігуруємо не тільки у Старому, а й у Новому Завіті — як один із учасників найбільшої драми всіх часів — суду, смерті і воскресіння Ісуса Христа, Звичайно, фігуруємо не натурально, а символічно. Езотеричний бік цієї драми (він вимагає особливої розшифровки, про що ми говорити поки не будемо) віддзеркалює в закодованому вигляді основні колізії людства нової ери. Дійові особи в ній — основні історичні народи, які вийшли на арену духовної боротьби і співробітництва після воскресіння Ісуса. Іуда, наприклад, символізує єврейський народ за часів правління фарисеїв, Тиберій — римлян… Київську Русь і Україну символізують два персонажі — Понтій Палат і Симон із Кіршеї.

Почнемо з першого персонажа, якого більш правильно буде назвати Пилатом Понтійськнм (так він і зветься в давніх джерелах, які пов'язують його символічно з Понтом Евксинським — Чорним морем). Цей Пилат «Причорноморський» вирішував долю Ісуса, який пройшов три судилища книжників-фарисеїв і був приречений на смерть. І як же він повівся? Він, до речі, досить м'яко і цивілізовано поставився до підсудного: вів з Ісусом філософську розмову на тему «Що таке істина?» і в ті жорстокі часи, як мовиться, пальцем його не зачепив — не образив ні словом, ні ділом. Він просто вмив руки! Не захотів «визначитися», не захотів сказати те, що думав, тобто назвати речі своїми іменами (а «ім'я» було одне: Ісус ні в чому не винен, не можна його розпинати!). Ні, повторюємо, він умив руки, неначе кажучи натовпу: «Моя хата скраю». Ні, він не прирікав Христа на розп'яття і тим паче не розпинав його. Остерігаючись можливих ускладнень з Римом, непотрібних пояснень з цього «делікатного» питання, Пилат «Причорноморський» вчинив за принципом «аби мені було добре», тобто залишився осторонь.

А в підсумку? Трапилося непоправне, тяжкий злочин — розіп'яли Бога!!! І бумерангом це тяжке, всесвітнє горе вдарило Пилата: його викликали до Рима, і імператор Тиберій сказав йому: «Такі, як ти, занапастили Імперію». Закінчив Пилат Понтійський свої дні у засланні, в нинішній Галичині (теж символічно), причому покінчив з собою від докорів сумління! [Див. Библейская энциклопедия. — С 564–565]

То чи не сидить у кожному з вас частинка цього самого Понтія, що вмиває руки, — він заважає нам чітко і чесно «визначатись», називати речі своїми іменами, активно впливати на свою долю і долю одноплемінників. Чи не вмиваємо ми руки там, де треба проявити принциповість, взяти власну долю у свої руки, не боячись, як би чого не трапилось?

Ще одна визначальна риса характеру українця, яка, за Біблією, впливає на нашу історичну долю, пов'язана з землеробом Симоном із Кірінеї — іншим учасником драми Христа.

«І як Його (Ісуса Христа — Ю. К.) повели, — сказано в Євангелії, — то схопили якогось Симона із Кірінеї, що з поля вертався, і поклали на нього хреста, щоб він ніс за Ісусом!» [Лк. ХХІІІ,26].

Симон символізує український народ і його історичну долю. Він у Біблії — землероб, який повертався з польових робіт, і «Кіріней» означає «українець». І хрест…

Чи не несемо ми у своїй історії важкого хреста, допомагаючи Ісусу здійснити важку драму — ціною страждань спокутувати гріхи цього світу! (Симон у перекладі означає «той хто почув — Ю. К). Усе це треба розуміти символічно, хоч є розуміння й інше — гіпотетичне [У журналі «Мандрівець» (1994, № 2) наводяться слова відомого україніста Б. Чепурка: «Топонім Кірінея, наприклад, означає «край». Симон із Кірінеї допомагав Ісусу нести хреста. Не будемо тут розглядати гіпотезу про тотожність Кірінеї з Україною». На ваш погляд, така гіпотеза якраз заслуговує на увагу з боку дослідників].

У нашій «відкритій» науці все це — випадкові збіги. Але езотеричне прочитання Нового Завіту ставить усі крапки над «ї». Відзначена вище «дволикість» українського етносу символічна і багатозначна; з нею пов'язані важливі події української історії і багато в чому нинішні негаразди в Україні. Самі себе прирікаємо на важкий шлях, на випробування, на несення хреста. Не було б цього дивного «умивання рук», не потрібно було б Симона-землероба з його послугами, не потрібно було б вдаватися до фізичних і моральних подвигів. А з іншого боку, може, в цьому — в несенні Божого хреста — і є наша історична роль, наша суть?

Каже Господь: «… І тебе покараю за правом, бо не полишу тебе непокараним!» Може, ці слова стосуються і нашого народу, який несе хреста на своїй землі і там покутує свої помилки свої гріхи.

ЯК СПРАЦЬОВУЄ НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Від незнання логіки загинуло більше кораблів, ніж від незнання законів навігації.

В. Томпсон (Кельвін)

Національній ідеї передують мрії, спогади народу, його сакраментальні думки про кращу долю, краще життя. Завдяки батькам нації такі помисли стають більш змістовними, цілеспрямованими, вони набувають вигляду певної теорії, логічно осмисленої програми дій. Звичайно, народ, зокрема, його «неосвічені верстви, може «не знати» про соборність (навіть слова такого не чути), може не усвідомлювати, наскільки важливо розмовляти рідною мовою, може не відати, що його предки дали людству основний продукт — хліб, тверду пшеницю і навчили отримувати цей продукт. Усього цього народ може і не «тримати в голові». Але все це тримається у підсвідомості, в серці народному [Саме на рівні підсвідомого людини або нації відбуваються зв'язки з інформаційним полем Всесвіту, звідки можна отримати знання про далеке минуле і про… майбутнє. Ці знання даються нам через різні символи, знамення… Навіть віщі сни тут мають велике значення. Ось як висловлювався письменник-провидець Едгар По: «Ми бродимо життєвими шляхами нашого земного існування, нас супроводжують невиразні спогади про більш широку Долю—про досить далеку, безкінечну, величну… Долю давноминулих часів. Наша юність особливо переповнена такими снами, але ми знаємо, шо це — спогади».

Сказане особливо стосується української нації з її надзвичайно багатою підсвідомістю, що «виривається» на поверхню перш за все у вигляді легенд, пісень, віщих снів..].

Настають моменти, коли національна ідея може «вибухнути», активізувати суспільну свідомість, енергію, привести в дію здавалося б інертну масу простих трудівників. Такий «вибух», наприклад, відбувся наприкінці 1991 року, коли наш народ, зросійщений, що призабув запорозьку вольницю, раптом сказав чітко і твердо: «Будемо самостійними». І погрозливо заворушився, показуючи всім імпер-комуністам, імпер-лібералам, імпер-демократам, що ніякі «імпер…» не пройдуть — буде національна самостійна держава.

Проте спрацьовує ідея не одразу. Вона повинна визріти і перейти з глибин підсвідомості у сферу свідомості мас; повинна чітко структуруватися, логічно вибудуватися в програму, яка дасть уявлення про те, що і як треба робити. Тут повинна сказати своє слово інтелігенція — еліта нації. Ідею формулює, перетворює в алгебру боротьби не весь народ, а його інтелектуальні верстви — еліта. Вона ставить перед ним мету і дає засоби боротьби, веде за собою. І досить нам бути ханжами: не «кухарчині діти», не люмпенські маси і навіть не робітник з молотком і селянка з серпом (при всій повазі до них — вони м'язи, сила нації!), а вчені, філософи, політики, юристи, економісти, вчителі, поети, інженери, журналісти — ось хто формує колективний інтелект нації, ось хто дає народу логіку поведінки і боротьби, ось хто, висловлюючись мовою недавнього минулого, істинний гегемон.

Той факт, що українська ідея ще нечітко визначена, не вилилась у конкретну і правильну програму дій, що ми ще ніяк не можемо визначитися, зрозуміти, «де право, а де ліво», говорить насамперед про слабкість нашої національної еліти. Хіба не гідна подиву така картина: українські «інтелігенти на десятому році незалежності України несуть на демонстрації портрети Леніна і Сталіна, закликають повернутися до СРСР? Можуть такі, з дозволу сказати, інтелігенти бути творцями і носіями національної української ідеї?