Розділ «УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ»

Отже, держава у нас є. Але вона зовсім юна, недосвідчена, хоча їй і виповнилося вже 10 літ. Попереду багато роботи, оскільки маємо збудувати державу, гідну великої європейської нації, якою є за своєю природою наш народ. Ми розуміємо ідею державотворення досить широко — як формування основ цивілізованого демократичного суспільства — його конституції, системи законів, компетентної адміністрації «знизу доверху» і «вшир» — у кожному регіоні. І нарешті, формування української державності повинно включати зміцнення державної (виконавської) дисципліни, наведення елементарного порядку.

Ще великий наш Кобзар терзав себе питанням:

Чи діждемося Вашингтона З новим і праведним законом.

Діждемося! Запорукою цього служить благородна арійська мрія, що захована глибоко і надійно в підсвідомості, у душі українського народу і яка виявляється у мріях, легендах, символах, рисах характеру, звичаях нації, її невмирущому прагненні до волі й незалежності.

ГОЛОС НАРОДУ

— Ти якої нації?

— Руської.

— А чого ж ти українською розмовляєш?

— Та я ж хохол!

Вулична розмова

З'ясовуючи суть української ідеї, варто пам'ятати: Україна — не етнічно-національна, а політично-національна держава. Так розпорядилася історія. При всій симпатії до західноукраїнських націоналістів (симпатії суто людської, як до людей з лицарськими нахилами, готових особисті інтереси підпорядковувати національним; безумовно, це — найчесніший загін борців за українську ідею) вузькоетнічний підхід до розуміння держави вважаємо неправильним і навіть небезпечним. Маємо на увазі, звичайно, крайніх націоналістів. Такий підхід може лише завдати шкоди українській ідеї, посіяти зерна розбрату на нашій землі і, справді, звести Україну, як пишуть російські шовіністи, до розмірів чотирьох областей.

Хто носій української ідеї? Український народ. Який він? Етнічні українці становлять майже 70 відсотків населення країни; 22–23 відсотки — росіяни; решта — поляки, євреї, татари, німці, греки та ін. З етнічних українців лише 45–50 відсотків розмовляють рідною мовою (у містах близько 30 %). Інші — російською. У східних і південних районах України живе 2/3 населення країни і зосереджений основний індустріальний потенціал. Тут переважають російська мова і російський менталітет. Це сьогоднішні реалії. Чи заважають вони реалізації української ідеї? Звичайно.

На жаль, ще й досі трапляються непоодинокі факти, які свідчать про розірваність, роздвоєння менталітету наших громадян. Хіба не видно конфесійної роз'єднаності, відмінностей у способі мислення, психології, устремліннях, прагненнях жителів західних і центральних областей України, з одного боку, і жителів Донбасу, південних регіонів країни — з другого?

Ось уже який рік не втрачає своєї актуальності «російське питання». На нього ми постійно натикаємося у процесі реалізації державницьких задумів. І його не «прикрити» проблемою нацменшин. Адже це не тільки питання внутрішньої чи зовнішньої політики, відносин з північним сусідом. Тут йдеться про долю України, її соборність. Тому потрібно робити все, щоб до державотворення були причетні не тільки люди з певною п'ятою графою, а всі, кому не байдужа Україна, її майбутнє.

Державницькими ідеями повинна бути пронизана свідомість кожного, хто живе на землі України: і українця, і поляка, і єврея, і татарина, і грека, і росіянина… У громадянському розумінні ми всі українці, на зразок того, як у, США — всі американці.

І це не нами придумано. Не потрібно, вибачте, викаблучуватись. Адже ми стрясаємо повітря даремно. Є історично корінні і етнічно домінуючі нації. Звичайно, у Росії — це росіяни зі своєю великою і могутньою мовою (і це всім зрозуміло), а в Україні — це українці зі своєю солов'їною і не менш багатою мовою (і це чомусь багатьом незрозуміло!). Так не тільки в нас, а у всьому цивілізованому світі. Є, звичайно, н інший світ — світ, скажімо, Ольстеру в Ірландії чи світ Курдистану у Західній Азії. Але ж не з них брати приклад. Не будемо продовжувати, тим більше що про це є вже чимало публікацій. Скажемо лише: громадяни, давайте визначатися!

На мою думку, за таких умов вкрай важливо сповна використовувати механізм так званого «розумного егоїзму», який ефективно працює у цивілізованому світі. Звичайно, кожний громадянин відповідає насамперед за себе, свою сім’ю, своїх близьких. Однак його не повинно покидати розуміння того, що є ще й загальнонаціональні інтереси, які зачіпають усіх ї кожного. Іншими словами, турбуючись про себе, не дозволяй безвідповідально відноситися до того, що стосується твого суспільства, держави, твоєї Батьківщини.

Головне, щоб національна ідея по-справжньому увійшла в серце, свідомість і підсвідомість усіх громадян України. «Ми говоримо про національну ідею, — наголошує видатний релігійний філософ XX століття М. Бубер, — коли народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, традиції, становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивацією своєї мети» [Бубер М. Народ и его земля. — М., 1979. — С 239].

На жаль, такої згуртованості, одностайності нам поки що бракує. У більшості випадків ми продовжуємо жити за принципом: «Моя хата скраю, нічого не знаю». У чому справа?

Таку ситуацію я пояснюю насамперед історичними причинами. Хиткість у минулому загальнонаціональних устоїв, постійний тиск зовнішньої сили, життя тривалий час «на нашій, не своїй землі» — все це змушувало українця пристосовуватися, хитрувати, лавірувати, сповідувати власну правду. В цьому він знаходив свою опору і силу, своє спасіння. А як же інакше, коли змушений терпіти над собою владу «старшого брата» чи «шляхетного пана».