Розділ «XI»

Накидавши варення в блюдечко, вона подала його Мані. Маня з'їла з ложечку й кинула ложечку на стіл.

- Гірке. Мені хочеться солодшого варення. Якби з абрикосів, абощо.

- Оце яка ти сьогодні вередлива! Погуляла трохи з Фесенком, та й заманулось абрикосів! - сказала мати.

Одначе вона знов подибала в гостиницю й винесла слоїк з абрикосовим варенням.

- Еге, ти любиш Фесенка? - спитала мати несподівано.

Маня одразу заплакала: вона згадала Фесенкові очі й уста. Дві сльози скотилися по шоках і впали на стіл. Мати пригорнула голову своєї коханої дочки до себе й поцілувала її в голову.

- Маню моя дорога! Ти його любиш? - допитувалась мати, але Маня мовчала.

- Мені здається, - сказала мати згодом, - що він тебе буде сватати. Доведеться справляти разом двоє весіллів. А ти б пішла за його заміж?

Маня аж кинулась.

- Я, мамо, ні за кого в світі не піду заміж, - тихо обізвалась Маня.

- Чом не підеш? Треба ж тобі колись вийти заміж, - сказала мати.

- Я вас ніколи не покину, - обізвалась стиха Маня. - Без вас я нізащо в світі жити не буду. Він мене візьме од вас, кудись завезе.

В Мані затрусився голос од жалю. Вона була напоготові заридать.

- Звикнеш, як оговтаєшся та оббудешся. Дівчина як верба: де посади, там і прийметься, - сказала мати українську мужицьку приказку.

- Я не верба, я вас не покину ніколи. Хтось чужий візьме мене, розлучить з вами, - сказала Маня.

«Вона ще дуже молода… Мало я виводила її між люде. Живемо в кінці міста в глушині, в виноградниках. Без мене вона навіть в місто сама ніколи не ходила, ніколи! Овва! Погано! Маня виросла надто вже провінціалкою й трохи навіть черничкою. Треба б їй всунути в руки французькі романи… та ще такі, де було б доволі абрикосового варення…»

Прийшла горнична прибирати з стола. Мати з дочкою пішли в гостиницю. Маня лягла спати, але вона довго не могла заснуть. Перед її очима усе манячіли повні червоні, уста під чорними блискучими вусами, блищали палкі Фесенкові очі. Ті уста, ті чудові очі й манили її, й дражнили серце, і чогось лякали, і врешті… довго-довго спати не давали.

А тим часом Фесенко вертався до Одеса по залізній дорозі. Він сидів в вагончику без вікон, і свіжий вітрець прохолодив його гарячий вид. Він передумував усі випадки того дня.

«Я обіцяв Мані достати букет з нарцисів. Ще й клявся й божився, що достану. Розпустив свого язика, й сам незчувся, як дав обіцянку. І надав мені кат сказати їй за оце! І забувся, що тепер не весна, а літо! Де я в іродового батька достану їй тих нарцисів. А без тих нарцисів хоч і очей не показуй до неї. Оце лишечко!»

І ті нарциси цілу дорогу не давали Фесенкові спокою. Він приїхав додому і все думав про нарциси.