Розділ «XI»

- Я, мамо, його ніби боюсь, хоч він і гарний: він дув же вже по-вченому та розумно говоре.

- Оце гарно! То ти боїшся паничів? - спитала мати.

- Боюсь, мамо, трохи…

- Адже ж малюєш паничів: малювала Ромео та Юлію, Ярему й Оксану.

- Мальованих паничів не боюсь, а живих наче боюся, чи то пак… дуже вчених та розумних боюсь.

- І Комашка боїшся? - спитала мати.

- Ні, Комашка не боюсь, бо він давно буває в нас: я до його звикла й оговталась.

Мати задумалась.

«Чи не перейшла я часом міри? Ще візьме та й пошиється в черниці, в монастир…» - подумала мати.

Мати дізналась, що настає час, коли, либонь, їй самій доведеться попсувати трохи свою пещену дитину.

«Треба повезти її в театр, щоб побачила оперетки Оффенбахові. Достану романи Золя та всуну їй в руки. Нехай чита. Може, стане сміливіша. Овва! Шкода! Це я трошки аж переборщила», - думала стара Навроцька.

- Не казав часом тобі Фесенко, що він тебе любить? - спитала Навроцька, трохи надумавшись.

Маня сиділа край стола, спершись ліктем і підперши голову долонею. При останніх материних словах вона почервоніла, але нічого не одповідала.

- Чого ж ти мовчиш? Од матері в тебе не повинно бути нічого потайного. То тільки Саня потай од мене робить, що схоче. Але Сані я не мати, а мачуха. Еге, він казав, що тебе любить?

Маня сиділа червона й мовчала, їй було сором признатись. Цього слова вона не вимовила б нізащо в світі. Мати мовчала, й дочка мовчала. Маня неначе бачила перед собою ясні очі та чорні високі Фесенкові брови, бачила його повні червоні уста. їй страшенно заманулось поцілувати ті уста та ще й зараз.

- Мамо, я хочу варення! - обізвалась Маня.

- Якого ж варення тобі заманулось? - спитала мати.

- Варення з кітри, - сказала Маня.

«Вередує, - подумала мати. - Вона завжди просить кисло-гіркого варення з кітри тоді, як вередує».

Мати пішла в гостиницю й винесла слоїк з варенням.