Розділ «XI»

«Треба доходити до самого діла, бо вже до гостиниці й до мами недалечке», - подумав Фесенко.

- А резеду ви вже малювали на картинках? - спитав Фесенко.

- Ні, ще не малювала. Я найбільше люблю малювати нарциси, - сказала Маня.

- Чому так! - спитав Фесенко.

- Я найбільше од усіх квіток люблю нарциси, - сказала Маня.

- І я найбільше люблю нарциси. Ох, які то гарні квітки! білі, чисті, як безвинні панни, ще й рум'янці в осередку! Нарцис - то квітка весни, то поезія, то весна, то сонце, то май, то любов! любов біла, чиста! - і Фесенко піднімав голос, мов оратор в парламенті, і в кінці аж крикнув так, що Маня трохи злякалась того палу, ущухла, якось зщулилась і попрямувала хутчій по доріжці до стола, де горнична вже виносила наставлений самовар.

- Я достану вам букет з нарцисів, - знов почав базікати Фесенко.

- Тепер літо: нарциси вже одцвілись, - сказала Маня.

- Я піду в оранжерею й достану там нарцисів. Я звелю садовникам посадити нарциси в вазоні. Нехай вони присилують їх вдруге, втретє зацвісти для вас! Я випишу вам нарцисів з-за границі, з тих країв, де в час нашого літа буває весна! - промовив Фесенко.

- Оце! для мене так будете клопотатись? - сказала Маня.

- Буду! я ладен усе зробити для вас, бо не можу жити без вас! - сказав Фесенко тихо, трохи не на саме вушко Мані. Маня перелякалась і вже трохи не бігла до стола, де сиділа мама й наливала чай.

- Я люблю вас, люблю страшенно! Я вас полюбив од того часу, як побачив ваші карі очі, - говорив Мані на вухо Фесенко, хапаючись поспішати за Манею, бо вона вже не йшла, а сливе підтюпцем бігла до столу. Вона не знала, куди йти, де сховатись од тієї розмови, збилась з стежки і йшла по траві. Добігла вона до столу і впала на стілець, неначе під крило своєї неньки-оборонниці, як те курча, що ховається од шуліки під квочку. Тут тільки Маня ледве опам'яталась. Навроцька глянула на Маню, на її стривожене та червоне, як жар, лице і зраділа.

«Щось було між ними, щось було! Недурно ж Маня так почервоніла й засапалась. Бідна дівчина! Аж вуха почервоніли».

Навроцька зраділа. Вона глянула на Фесенка сприяючими солоденькими очима. Усе її бліде матове лице одразу, стало неначе солодке, неначе вона лизнула абрикосового варення.

- Що це ви? вже й нагулялись? так швидко? - спитала Навроцька в Мані.

- Вже, мамо, - обізвалась Маня. - Я трохи втомилась, і в мене ніби чогось ноги обважніли.

- Мабуть, мало ходите, мало гуляєте? Еге так? - спитав Фесенко.

- Мало. Ми більше сидимо вдома вдвох з мамою, - сказала Маня.

- Вранці ходимо в монастир до церкви, а ввечері ходимо купатись, та й доволі з нас цього, - обізвалась ласкавенько Навроцька. - В мене, бачте, така думка, що молодим паннам не годиться швендяти по всіх усюдах та далеко одбиватись од дому.

- Правда, Раїсо Михайлівно, свята правда. Для женщини найкраще місце дім, а для нашого негарного полу - служба, - сказав Фесенко.