Розділ «XIV»

Минув тиждень, тиждень щастя й спокою для Сані. Комашко попросив старих Навроцьких покористуватись вільним часом вакацій: їхати в Кишинев і справить весілля. І Навроцькі почали лаштуватись в дорогу. А тим часом в квартирі Навроцьких трапилась велика подія: Маня збунтувалась проти своєї матері. Одного ранку Навроцька випила чай. Після чаю Раїса Михайлівна почала складатись в дорогу. Оглянулась вона сюди-туди - Мані нема в кімнаті. Вона побігла в світлицю. Мані й там не було. Одчинила вона двері в коридор, - її й там не було видно.

- Де це Маня? - спитала Раїса Михайлівна в Навроцького.

- Не знаю, - знехотя обізвався Навроцький, курячи сигару. - Тут була, вертілася, та не знаю, де ділася, - сказав він словами пісні.

Навроцька одчинила вікно, глянула в парк: Мані нігде не було видно.

- Де це Маня? Що це за знак? - гукнула вже сердито Навроцька. - Ти тут сидиш і нічого не бачиш.

- Може, вовк з'їв, - обізвався байдужне Навроцький.

- Господи! Ще й дратується! Побіжи лишень в парк та пошукай! Щось таке трапилось. Вона без мене ніколи й з кімнати не виходить. Набігли сюди оті Комашки та Мурашки, наговорили-наказали усякої всячини, а вона наслухалась. Ще дремене часом в Одес або й за Одес, - говорила вже сердито Навроцька.

- Далеко не забіжить, бо трохи важка на ході… Та не бійся! Вона не побіжить за Комашками та Мурашками! Не з її розумом та хистом бігти за ними. Вона швидше дремене за Фесенком, - сказав Навроцький.

- Ой лишечко! Ще справді побіжить до Фесенка. Це твоя Саня їй чимсь напхала голову. Вона не спить і не їсть - так побивається за Фесенком.

Навроцька підождала з годину. Маня не верталась. Навроцька послала горничну над море, а сама побігла в парк. Маня й справді, закохавшись, неначе зачула волю. Кохання часом наводить на стежку до волі, до самостійності, розбуджує дрімаючу енергію. В Мані в душі вперше заворушився якийсь несвідомий потяг до волі й самостійності.

Горнична вернулась і сказала, що нігде не видко Мані, а в купальні купається сама Саня. Мані не було і в купальні.

- Боже мій! Щось трапилось! Це неспроста! - крикнула Навроцька. - В церкві її нема, бо з церкви вже давно вийшли. Щось трапилось! Не дурно ж Маня довго не спить, сидить коло одчиненого вікна до півночі, говорить крізь сон, а часом і кричить.

Навроцька послала горничну в сукупні, неодгороджені сусідні садки, а сама ще раз пішла в парк. Вона заглядала за кожне дерево, за кожний куш. І за густими кущами жовтої акації вона несподівано вгляділа шматок Маниної сірої сукні. Навроцька розгорнула кущі. Маня лежала ниць на траві в холодку, простяглась на усей зріст і читала книжку, поклавши її на траві, ще й ногами пацала, як роблять малі діти й пастушки.

- Чи це ти? - крикнула Навроцька.

Маня жахнулась, схопилась і сіла на траві.

- А ми тебе шукали і над морем, і в монастирі. Наробила ти нам клопоту… Чого це ти вийшла з кімнати, в мене не спитавшись? Вивернулась на траві, наче дівка горнична, ще й ногами пацаєш! Це гарні манери!

- Оце! хіба ж я так далеко зайшла? Саня як іде з дому, то нікого не питає, - обізвалась Маня.

- Я ж так і казала: Саня, Саня… і скрізь та негодяща Саня. І ти незабаром через неї станеш негодящою! - сказала сердито Навроцька. - А це яку книжку ти читаєш?

Маня мовчала. Мати взяла книжку, глянула на заголовок і спересердя шпурнула книжку через кущі. Вона од злості не догляділась, що то була її книжка, з її підписом.