Розділ «XI»

- Еге! - обізвався Фесенко. -Дивний, пишний вечір!

Саня осміхнулась. Навроцька зирнула на Саню сердито.

- Що ж ви тепер читаєте? - спитала Навроцька в Комашка й аж зраділа, що таки знайшла високу матерію для розмови.

- Тепер я читаю книгу людського серця, - обізвався знехотя Комашко. Маня кинула на його очима. «Яку чудну книжку він читає, - подумала вона. - Це, мабуть, не французька, а англійська, бо так чудно зветься».

- Погода така гарна, що й моя Маня оце гуляла з паном Фесенком, - не втерпіла Навроцька, щоб не похвалитись.

- Мав велике щастя гуляти з Марією Харитонівною, - одказав Фесенко з легеньким поклоном до Навроцького.

- І далеко ходили гуляти? - спитала Саня в Мані.

- Аж до монастиря! - несміливо обізвалась Маня.

- Мав приємність і щастя обійти з Марією Харитонівною увесь парк, - обізвався Фесенко.

- Як далеко! - сказав Навроцький.

Саня засміялась: до монастиря було, може, саженів з сорок.

- Мав приємність поговорити з Марією Харитонівною, -обізвався Фесенко. - Добре ви, Раїсо Михайлівно, вчинили, що дали вашу дочку на науку в пансіон, а не в гімназію. Які перли виходять з пансіонів та з інститутів! які перли! їм ціни нема!

- А з університетів та гімназій що виходить? - одрізала Саня. - Чи перли, чи діаманти?

- Не те, не те, Олександре Харитонівно! - несміливо сказав Фесенко.

- А що ж? будяки, чи що? - сказала з осміхом Саня. - А я оце думаю всунутись доконче в ті будяки, бо їду на курси! - одрубала вона.

- Хе-хе-хе, - ніби знехотя осміхнувся Фесенко. - Якби в гімназії та в курси завели грецьку та латинську мову, то, може, звідтіль виходили б перли. Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу? Це було б по-аристократичному.

Старий Навроцький поклав руку на стіл і застукотів одним пальцем по столі: то був знак, що він щось думає.

- Гм… гм… це полова. Не варт набивати половою голів навіть гімназистам. Гм… це фальшива й шкідлива для молодих урядова педагогічна система. Шага не варта, - прохопився Навроцький.

Фесенко прикусив язика. Навроцька нахабно й сердито витріщила очі на свого чоловіка, неначе вдарила його поглядом.

«Ой, що ж я оце сказав? Щось недоладне… Гм… недоладу… - подумав Навроцький. - Оце лихо! оце лихо! хто його зна, як я оце вихопився словом перед цим небезпечним Фесенком: це, мабуть, через те, що я трохи сердитий на його. Овва! Гм… ця ж чортова супостать розбреше скрізь».