Розділ «ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»

Обидві функції революції — нищення нестерпного, ворожого ладу та будування нового, кращого — сплітаються в одну нерозривну цілість, їх не можна розділити на два розмежовані етапи в дії, ані не можна вважати одну з них метовою, а другу підготовчою до неї. Теж у революційній ідеології неґація ворожої системи йде впарі з позитивним накреслюванням власних концепцій нового ладу. Революція можлива тільки там, де народом заволодіє одночасно крайнє незадоволення з існучого стану і сильне бажання створити новий, означений порядок. І знищення існуючого ворожого ладу і створення свого, бажаного ладу — є метою революції. В процесі боротьби обидва прагнення є рівнорядними, нерозділь-ними рушіями, а коли хоч один із них не має відповідної гостроти, тоді й революційна снага не має відповідної напруги. Як вище сказано, обидві функції в революційній дії, йдуть рів-норядно, а не одна за одною. Тільки реальне завершення побудови нового ладу приходить на чергу після остаточного знищення ворога. А до того часу дія, яка ведеться від початку роз-гортання революційного процесу, полягає на тому, що боротьба з ворожим станом одночасно мобілізує і підготовляє народ до будування кращого ладу за революційною концепцією.

Є різні роди революцій, їх окреслюється передусім, на підставі того, що є діючою силою революції і, подруге, відповідно до її змісту, і до ділянки життя, яка є головним предметом революційного процесу. Національною революцією називаємо революційне змагання якогось народу проти чужоземного поневолення, визиску, позбавлення прав і можливостей свобідного розвитку. Кожна національна революція має дві основні ознаки. Перша — це активна й солідарна участь у ній цілого народу, всіх основних частин і суспільних прошарків даної нації. Друга головна ознака — це змагання за основну зміну становища всього народу, умовин його життя й розвитку в різних ділянках. Це відрізняє національну революцію від революцій суспільних, клясових, у яких іде передусім про стан якоїсь частини та в яких діючою силою є означені суспільні прошарки — частина нації. Національна революція має значно ширший засяг і глибше значення ніж внутрішні революції, які мають за мету зміну державного й суспільного устрою, відсунення від влади правлячих кіл, чи шарів і т. п.

Подаючи декілька загальних окреслень, не-маємо на меті розвивати тут цілої теорії революції. Вступне з'ясування цих понять є потрібне для більшої ясности у висвітлюванні конкретних питань, що є предметом дальшого розгляду.

Головною реальною основою революційної визвольної концепції є власні сили і власна боротьба поневолених большевизмом народів. Цим вона засадничо відрізняється від усяких орієнтацій на чужоземні сили, в тому, зокрема, від ставки на війну західніх держав проти СССР, та від сподівань на корисну самочинну еволюцію большевицької системи. Революційна концепція не заперечує, ані не легковажить того значення, яке для протибольшевиць-ких визвольних змагань може мати прихильність і допомога чужих держав, а зокрема їхня війна з большевицьким бльоком. Тільки ці фактори вважаємо евентуальними й допоміжними, а не головними у визволенні. Поперше, тому, що нема певности чи і наскільки вони діятимуть, а подруге, — їхнє метове спрямування може поважно розходитися з визвольною метою поневолених народів. Революційна концепція не погоджується з тим, щоб за підвалини визвольних змагань приймати такі непевні сторонні чинники. Так само вона відкидає ставку на еволюцію большевизму, большевицької системи. Властивий її еволюційний розвиток, нормований большевицькими цілями й чинниками, зміряє до закріплення большевицького поневолення. Зміни в большевицькій системі, які приносять деяку полегшу для народу, є тільки наслідками тиску протибольшевицьких сил і несприятливих для режиму обставин, а зокрема здобутками протибольшевицької боротьби поневолених ним народів.

За революційною концепцією підметом визвольного процесу мусять бути самі поневолені народи. В схематичному упрощенні визвольна революція базується на оберненні існуючого укладу: тепер Україна й інші народи є предметом-об'єктом уярмлення, визиску та знищування а підметом, що цей стан накинув, утримує його і з нього користає, є больше-вицький режим, комуністична партія та російські імперіялістичні сили. В революції поневолені народи з об'єкту стають підметом дії, формотворцем нового ладу, а большевицький режим, большевицька партія і система та всі інші імперіялістичні чинники стають предметом знищуючої революційної дії. Очевидно, процес протибольшевицької, національно-визвольної революції надто складний, багатогранний, щоб його можна було вповні охопити упрощеним, схематичним окресленням. Проте це окреслення відповідає головному принципові в механіці революційної боротьби.

Покладення визвольної справи на власні сили і на власну боротьбу поневолених народів засновується насамперед на непереможному прагненні до національної незалежности й особистої свободи, до кращих умовин життя і свобідного розвитку в усіх ділянках і на тому, що існуючий стан, насильно введений і втримуваний большевицькою системою, є цілком протилежний прагненням, життєвим потребам і самій природі цих народів.

Вихідною точкою революційної концепції є це життєве становище народів, яке створив большевизм. Правда, з цієї самої точки виходять теж інші концепції, які мають на меті усунення больше-вицького поневолення і основну зміну цілої ситуації. Але носії інших концепцій шукають розв'язки поза комплексом сил нашого простору, вичікують визволення з боку сторонніх сил, або ще гірше, надіються на корисні зміни в самому ворожому таборі, в большевицькій системі. Натомість концепція визволення власними силами поневолених народів бере до уваги передусім автохтонні сили підбольшевицького простору, нерозривно з ним зв'язані й життєво зацікавлені в його розвитку. Поскільки стан, створений большевиз-мом і російським імперіялізмом, є несприйнятливий і ворожий для уярмлених ним народів та викликає стремління до зміни, до його усунення, то за революційною концепцією, власне ці стремління є головною діючою і єдиною незмінною силою, яка може визвольну справу двигнути й допровадити до перемоги.

Головний акцидент революційної концепції лежить на вольовому наставленні уярмлених большевизмом народів. Правда, важке життєве становище, большевицький гніт і визиск творять відповідний ґрунт для виникнення протибольшевицьких настроїв, але цього ще не вистачає для зродження революційного духу боротьби. Історія, недавнє минуле і сучасність дають чимало прикладів, як народи не раз без спротиву терплять найтяжчі режими, лихоліття і навіть систематичне знищування. Щоб якийсь народ підняв боротьбу з несприятливим для нього режимом, чи чужоземним поневоленням, для цього потрібно, крім неґації існуючого стану, ще протиставлення йому власних життєвих ідеалів, власних цілей і прагнень, які живуть у народі, та, передусім, відповідної вольової напруги, готовости до боротьби.

Концепція знищення большевизму й визволення з-під московського імперіялістичного поневолення власною боротьбою уярмлених народів засновується на існуванні вище наведених факторів. Українська нація та інші народи в такому ж становищі не тільки відчувають московське панування і комуністичну систему як найбільше лихо та усвідомлюють собі скрайну протилежність між своїми ідеалами, прагненнями й життєвими інтересами з одного боку та большевизмом і комунізмом — з другого. Вони так само пройняті ворожим наставленням до большевизму, прагненням знищити його та розвивати своє життя у незалежних національних державах за власним розумінням й ідеалами. Це наставлення, що випливає з духовости, з цілої природи цих народів і яке корениться в їхній історії, виповненій змаганням за свободу і самобутність, залишається живим і нездоланним, не зважаючи на всі большевицькі намагання знищити його та заглушити. Ворогові не вдалося вбити в українців та інших поневолених народів нескорений дух боротьби зі злом і насильством за правду і волю.

Тепер уже можна ствердити, що большевицький плян змінити духовість, характер і наставлення уярмлених народів систематичним знищуванням непокірних і провідних національних елементів та вихованням нових ґенерацій в комуністичному дусі, в повній ізоляції від національних традицій і в протиставленні до них — скрахував і виявився нездійсненним. Не зважаючи на, безперечно дуже важкі втрати, яких від цих його практик зазнала національна субстанція поневолених большевизмом народів, корені національної самобутности живуть далі і з них постійно відростають нові здорові парості.

Спротив і боротьба України та інших народів проти московського імперіялістичного й комуністичного поневолення ведеться в різних формах безупинно вже четверте десятиріччя. Тривання цієї боротьби, не зважаючи на найнесприятливіші і найважчі умо-вини, свідчить про незламне завзяття, яке живе в цих народах. З цього погляду важливе значення має не тільки організована й систематично ведена визвольна боротьба, але так само різні спонтанні, самочинні її прояви, які вказують на те, що спротив ворогові і змагання за національну незалежність випливають з найглибшого єства нації. Особливо важливим показником цього є масовість протирежимного опору в різних ділянках і в найрізнорідніших формах, що випливає з одностайного внутрішнього наставлення народу.

Розглядаючи загальні основи революційної концепції визволення, треба ще заторкнути питання силового відношення між потенціялами визвольного і большевицького таборів. Це є власне те питання, яке в частини противників большевизму, (які теж прагнуть його падіння й національного 'визволення), викликає невіру в можливість й успішність протибольшевицької революції. Вони дивляться на існуючий стан і на цій підставі оцінюють теж цілком песимістично потенціяльні можливості. Правда, больше-вицький режим диспонує величезною готовою силою й засобами, які є в руках найбільшої тоталітарної держави. Зокрема військові й поліційні сили, цілий державний апарат та удержавнення всіх галузів господарства в цілковитій диспозиції большевицького режиму та під суворою всебічною контролею комуністичної партії створюють враження неприступної твердині.

Але концепція революції не розраховує на боротьбу ззовні проти тих сил, якими орудує большевицький режим. Революційна боротьба направлена проти властивого ворога — проти комуністичної партії і режиму, проти керівних центрів та добровільних, здецидованих носіїв і захисників большевицької системи і російського імперіялізму. Натомість у відношенні до тих сил, які в звичайних умовах стоять під наказами режиму і виконують його волю, але яких большевики мобілізують, втримують у послусі і в дії тільки методами примусу й обману, революційний рух не займає ворожої постанови, тільки намагається приєднати їх на свій бік. Передусім іде про те, щоб усіх таких людей відтягнути від послуху большевицькому режимові, що спаралізувало б значну частину його силових підпор. Коли ж поважна кількість тих людей, які досі були слухняними виконавцями волі режиму, стане активно по боці революції та вжиє в боротьбі проти нього ці всі засоби, якими орудує, зокрема зброю, тоді відношення сил між обидвома протиставними таборами відразу обернеться в користь визвольної справи.

Чи такий розвиток є можливий? Даючи позитивну відповідь на це питання, спираємося на реальну дійсність. Большевицький режим, комуністична партія та їхні віддані захисники і вислуж-ники становлять дуже малу частину, коли взяти загал населення опанованих ними країн. Величезна більшість цього населення не тільки не захоплюється комунізмом, але вважає його великим лихом та в душі ставиться ворожо до нього, до большевицького режиму, до партії і їхньої системи. Але большевицька тоталітарна система побудована так, що в руках партії і режиму — державної бюрократії — зосереджена не тільки ціла політично-поліційна влада, а теж повне диспонування цілим народнім господарством і всіма ділянками життя, так що ввесь народ і кожна людська одиниця є під всебічною контролею та повністю узалежнені від цієї системи. Такий стан створює враження всесильности большевизму, цілковитого безсилля людської одиниці та всього народу, коли йде про будь-яку дію, незалежну від режиму, а тим більше про будь-який спротив йому. Та це є тільки один бік дійсности, яку большевики цілево стараються узагальнити і зобразити як незмінну.

Тим часом тоталітарність большевицької системи має теж протилежні наслідки. Державне організування і ведення всіх ділянок життя і на всіх щаблях, починаючи від підставових і найдрібніших господарських чинностей, спричинює не тільки функціональне, але й організаційне сплетення всіх клітин і ланок цього життя, так що всяке забурення функцій в одному місці має далекосяглі негативні наслідки для цілости. Охоплюючи своєю безпосередньою диспозицією і керуванням усі ланки й установи збірного життя, большевицький режим зробив їх не тільки інструментом, але й одночасно підставою своєї сили й свого володіння. При такому стані всяке загальмування, схиблення, чи пошкодження функціонування будь-якої клітини і установи набуває далекосяглого значення як підривання цілої большевицької системи. Все те, що є складником сили й володіння большевизму, стається чинником його захитання й занепаду, коли перестає сповняти функцію, яку визначує йому большевицький плян.

Розглядаючи большевицьку систему з цього боку бачимо, що народ і кожна людська одиниця є не тільки об'єктом большевицького панування і визиску, але також активним фактором, від якого залежить функціонування складників цілого державного механізму. Коли б ця переважаюча більшість підсовєтських громадян, яка ненавидить большевицький режим, перестала виконувати його волю та, йдучи за власним наставленням, одностайно стала проти нього, тоді кермований ним велетенський державний механізм був би спаралізований і большевики лишалися б безсилими, позбавлені інструментів свого володіння.

Комуністи і вірні захисники режиму займають переважно тільки керівні становища в різних ділянках і клітинах тотально удержавленого життя, а робочою силою є непартійний і в більшості протикомуністичний елемент. З моментом, коли він активно виступить проти комуніс-тичного керівництва І цілого режиму, тоді цей буде відрізаний від важливих життєвих баз. А таких галузів і установ, де комуністи і відданий їм елемент творили б не тільки командний, але теж головний дійовий кадр, є дуже мало.

Виїмок у цьому відношенні творить державна адміністрація-бюрократія і большевицька поліція, які майже повністю обсаджені большевицькими кадрами. Концентруючи свої сили в державній адміністрації і в поліції, большевики зробили з них не тільки головну свою базу, але й найважливіший силовий фактор, який має тотальною диктатурою і безоглядним терором панувати над всіма ділянками життя та ударемнити всякі протикомуністичні дії. Успішність цієї большевицької терористичної системи зумовлена ще й тим, що вона має діло переважно з пасивною масою. Придушені большевизмом народи, попри загальну ненависть до нього, являють собою неодностайну, розпорошену і слабо активну силу через свою незорганізованість до протибольшевицької боротьби. Величезний революційний потенціял дрімає в народі незактивізований.

В такій ситуації людська одиниця почувається в щоденній зустрічі з режимом у різних ділянках осамітненою і безсилою проти його насильницької системи. А боротьба активних протибольшевицьких сил не має при пасивності загалу населення такого успіху, якби це було за його активної підтримки. В таких умовинах широко розвинулася практика самочинного індивідуального саботування большевицьких плянів і підмінювання їх протилежним змістом. Ця практика, застосована в щоденній роботі в різних ділянках, є найбільш поширеним проявом загальної протибольшевицької настанови. Не зважаючи на свої дрібні і трудні до виявлення форми, вона через велику масовість дуже міцно підриває різні большевицькі пляни і є одною з головних причин постійної кризової ситуації в підсовєтському житті. Це спричиняє для режиму поважні труднощі і підкошує його позиції, але не може його цілком повалити і довести народи до визволення.

Цілковита зміна ситуації в користь визвольної справи настане тоді, коли більшість прихованих, потенціяльних противників большевизму виступить до активної боротьби. Коли замість тихого, роздрібленого спротиву та відокремлених самочинних дій, увесь народ, враз з організованими революційними силами, підійме систематичну боротьбу, тоді метода сепаратного підкорювання і знищування противників поодинцем не дасть большевикам успіхів. В ситуації загального революційного зриву не поможе їм теж дислокування вірними поліційними силами. Відтяті від володіння різними ділянками життя і позбавлені ширшої органічної бази, большевицькі кадри, скупчені в протиреволюційних поліційно-мілітарних формаціях, будуть замкненим острівцем серед моря протибольшевицької стихії, їх долю припечатає кінцевий наступ всезростаючих мілітарних революційних сил.