Розділ «ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»

Може виринути питання, чи нема суперечности між концепцією спільного визвольного фронту та ставкою на власні сили кожного народу. На це питання даємо заперечуючу відповідь на підставі наступних моментів:

Концепція спільного визвольного фронту відрізняється засад-ничо від узалежнювання визвольних змагань від чужосторонніх держав, які знаходяться в іншому положенні, мають інші цілі й інтереси у відношенні до Росії;

основою спільного фронту є однакове становище, боротьба проти спільного ворога та однозгідність мети кожного народу;

спільний фронт не вимагає від жодного народу зречення чи обмеження мети його визвольних змагань. Навпаки, він дає визнання і підтримку визвольній меті кожного народу всіма іншими народами, які борються у спільному фронті;

спільний визвольний фронт не спиняє й не обмежує власної ініціятиви й децизії кожної нації у її протибольшевицькій боротьбі і всякій дії. Плянування, організування й ведення революційної боротьби кожного народу належить до його власних визвольних сил. Взаємна допомога і координація дій втримується у таких формах і межах, як це доцільно і вигідно кожному національно-визвольному рухові зокрема;

спільний фронт боротьби не вимагає від жодного народу витра-чування його революційних сил для таких дій, на таких фронтах і в такому часі, що не відповідають доцільності його власної боротьби, які не приносять їй користи. Натомість спільний фронт збільшує можливості, значення й успішність боротьби всіх національних визвольних сил;

через з'єднання протибольшевицьких, визвольних змагань поневолених народів в одному фронті не тільки зсумовуються революційні потенціяли всіх цих народів і наслідки їх боротьби, але так само розтягаються фронти для большевицької Москви, яка мусить на всіх цих фронтах вести одночасно імперіялістичну боротьбу та розділяти на них свої сили. В такому укладі кожний народ може рахувати на те, що він не стоїть осамітнений у боротьбі і має проти себе не всю силу російського імперіялізму, тільки якусь її частину, яка стоїть у певній пропорції до його величини і сили. Таким чином спільний фронт скріплює концепцію визволення власними силами і власною боротьбою та робить її сприйнятливішою й реальнішою теж для малих народів.

Спільний фронт національно-визвольної, протибольшевицької боротьби уярмлених Москвою народів проявляється у політичній та стратегічній площинах.

Останні політичні вияви спільного фронту є такі:

Міжнаціональні організації національно-визвольних рухів, в першій мірі Антибольшевицький Бльок Народів;

узгіднені політичні плятформи, загальнішого чи конкретнішого змісту, як підстава спільних політичних дій і виступів; організування спільних протибольшевицьких акцій, з участю різних національних сил і груп, для боротьби з большевицькими діями і потягненнями на різних ділянках та в різних країнах;

організування спільних зовнішньо-політичних акцій і виступів для протидії большевицьким впливам та для маніфестування солідарної постави всіх поневолених Москвою народів;

розбуджування, втримування і поширювання в коленому народі зацікавлення визвольними змаганнями інших, союзних народів і засвідчування симпатій для них відповідним реагуванням у власній політичній дії;

зв'язки і співпраця між поодинокими національними визвольними організаціями і рухами для взаємної підтримки і допомоги;

порозуміння між національно-визвольними організаціями і центрами сусідніх зі собою народів для уреґулювання різних проблем обостороннього зацікавлення так, щоб уможливити і затіснити співпрацю цих народів у протибольшевицькій боротьбі.

Так само у стратегії революційно-визвольної боротьби кожний народ мусить узгляднювати вимоги спільного протибольшевиць-кого фронту. До такого висновку приводять міркування над історією московських імперіялістичних загарбань і над можливостями визволення. Тут вкажемо на найважливіші моменти.

Московські загарбання чужих країн відбувалися ступнево. Москва поневолювала одну країну по одній, а не всі нараз, при чому звичайно використовувала внутрішню слабість, чи трудне зовнішнє положення атакованого народу. Тепер є такий стан, що большевицька Росія значно перевищає кожний з поневолених народів не тільки збірними силами, якими вона диспонує завдяки панівному імперіяльному становищу, але так само автохтонним силовим потенціялом московського народу. З другого ж боку, цей московський потенціял значно менший від суми силових потенціялів усіх уярмлених Москвою народів, які прагнуть національної незалежности. Цей фактичний стан вказує виразно, які висновки треба зробити для успішности стратегії протибольшевицької визвольної боротьби так, як Москва робить свої висновки для втримання імперії і свого панування.

Засадою московської імперіяльної політики і стратегії є роз'єднувати поневолені народи, ізолювати національно-визвольні змагання кожного народу, розправлятися з кожним народом зокрема, не допускаючи до створення одностайного фронту всіх уярмлених нею народів. Крім того, Москва завжди створювала внутрішні конфлікти і фронти в понево-леному народі, щоб тим. легше зламати його. Під цим оглядом большевицька система т. зв. клясової боротьби показалася найрафінованішою. Большевики бояться визнати сам факт, що існують національно-визвольні змагання уярмлених ними народів і намагаються підтягнути їх під фальшиві поняття внутрішньої, клясової боротьби, або аґентурних дій чужосторонніх сил. Головним мотивом цієї большевицької тактики є переконання, що вже самі відомості про національно-визвольну боротьбу якогось народу можуть розбуджувати і скріплювати подібні прагнення серед інших уярмлених народів та створювати одностайний фронт цих рухів.

Положення уярмлених Москвою народів, зокрема відношення силових потенціялів — з одного боку — та тактика большевицького імперіялістичного поневолення — з другого — доказують, що одностайність протибольшевицької, національно-визвольної боротьби всіх поневолених народів мусить бути головною засадою її стратегії.

Стратегія одностайної визвольної боротьби унеможливить Москві розправлятися з кожним національним визвольним рухом окремо й за чергою, і примусить її розділяти свої сили на всі фронти одночасно. Через це тиск і сила московського імперіялізму, що діє на відтинку кожного поневоленого народу, мусять бути, в наслідок роздріблення, відповідно зменшені. Таким чином революційно-визвольні фронти окремих народів створюють собі взаємно відтяження, поскільки вони діють рівночасно й одностайно. Отже боротьба кожного народу зокрема за своє визволення з московсько-большевицької неволі стає облегшеною і має кращі вигляди на успіх, коли вона ведеться рівночасно з аналогічними змаганнями других народів і в стратегічному відношенні творить з ними одностайну дію.