Розділ «БОЛЬШЕВИЦЬКА ТАКТИКА Й ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА»

Ця стаття е доповненням трьох попередніх. Ствердження автора, чому кремлівські верховоди мусять іти на поступки, і чому не е можливий поворот до сталінських терористичних методів на більшу скалю надають усім трьом статтям гострої актуальности ще й тепер.

Стаття ця була надрукована, за повним підписом Ст. Бандери, в часописі «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік III, чч. 24/120 і 25/121 за червень 1956 р.

Докладніший розгляд т. зв. нового курсу Москви зміцнює в нас переконання, що большевики не збираються істотно змінювати своєї системи, ні політики на внутрішньому, чи на зовнішньому відтинку. Коли ж у цей сам час комуністична пропаганда зчиняє так багато галасу про відхід від сталінізму та про новий напрям у політиці комуністичного бльоку, то всі ці зміни треба віднести до його тактики. Але й такі зміни тактичного порядку мають своє значення, якщо їх розглядати у зв'язку з доцьогочасним розвитком і з розвитковими тенденціями на майбутнє. Щоб належно оцінити це значення, треба окремо розглядати об'єктивні причини, які заставляють большевиків уводити такі зміни у своїй тактиці, окремо — їхні цілі, яких вони хотіли б таким способом досягти, і, вкінці — наслідки таких потягнень Кремля.

Говорячи про причини, можемо зразу твердити, що комуністичне керівництво в Москві мусіло усвідомити собі безперспективність і небезпеки дальшого застосування доцьогочасної тактики. Звідси походить плян широко закроєного тактичного маневру, який мав би створити сприятливішу для большевизму атмосферу, у внутрішніх і зовнішніх відносинах.

Від початку свого володіння до недавнього часу большевики пляново й послідовно втримували СССР в стані обложеної твердині. Незалежно від усіх змін у зовнішньо-політичній ситуації, які раз допускали, то знову виключали якусь зовнішню загрозу для СССР, Москва впродовж трьох з половиною десятиріч ні трохи не звільняла воєнного поготівля і найвищого внутрішнього напруження, немов під час безпосередньої воєнної, загрози. В більшості це був удаваний страх, бо большевики добре здавали собі справу з кожночасної міжнародньої ситуації, яка рідко коли давала підстави припускати, що хтось готує війну проти СССР. Таким удаванням Москва, м. ін., прикривала свою власну воєнну підготову до дальших імперіялістичних експансій. Але ще важливішою метою цієї тактики було створити оправдання для большевицької системи тотальної диктатури й терору, яка мала б якоюсь мірою пояснюватися станом облоги й акутної зовнішньої загрози. Таким чином галас про воєнний заговір проти СССР став постійним атрибутом большевицької внутрішньої політики.

Після другої світової війни Москва почулася примушеною переглянути свою політичну тактику «обложеної твердині». До цього змушував її незвичайний зріст національно-революційних протибольшевицьких сил і їх визвольної боротьби, що стала поважною загрозою для втримання большевицького панування на здобутих просторах. З одного боку революційно-визвольні рухи давніше поневолених народів, з-поміж яких найсильніше розвинулися повстанські дії У ПА, а з другого — неприборкані ще національні сили новоздобутих країн ставили перед большевиками трудний до переборення фронт.

Невідомо, як були б розвинулися події, якщо б Москва не була мала змоги ужити проти національно-визвольних рухів величезних мілітарних сил, змобілізованих у війні, та скористатися з незвичайно пригожої для неї зовнішньої ситуації, створеної короткозорою політикою західніх держав під кінець і по закінченні війни. Підготовляючи пляни дальшої комуністичної експансії, двиганої мілітарною потужністю СССР, большевики продовжували свою тактику «загроженого миротворця», пришиваючи своїм не-давним вірним союзникам власні аґресивні наміри. Але одночасно вони спостерегли, що ця тактика дуже небезпечно звертається проти них. Втримуване большевицькою пропагандою переконання, що проти СССР приготовляється нова війна, що західні держави готові до активного, збройного удару — послаблювало серед народів, які борються з большевицькою окупацією за свою незалежність, почуття осамітнення та морально скріпляло їх у протибольшевицькому спротиві.

Щоб невтралізувати некорисні для большевизму наслідки від такої пропаганди про зовнішню небезпеку, Москва одночасно застосовує різнородні методи демонстрування своєї мілітарної мо-гутности. Це робиться теж з подвійними цілями, для зовнішнього і внутрішнього ефекту. Як додаткове скріплення цієї політичної тактики, большевики розпочали в повоєнні роки не тільки в опанованих ними країнах, але й по всьому світі велику тарабанщину з т. зв. акціями миру.

Цим способом Москва намагається поширити в зовнішньому світі чергове баламутство й диверсію, втягнути в крутіж своїх впливів здезоріентовані слабі й розкладені елементи всередині різних народів. Та ще важливішим для неї є внутрішньо-політичний ефект, щоб показати поневоленим народам, як далеко сягають советські впливи, які вони міцні та що на випадок війни большевики будуть мати скрізь своїх помічників. Під цим самим кличем захисту миру комуністи повели чергові репресіині акції для здавлювання протирежимних сил і дій, зокрема в країнах т. зв. народньої демократії.

Так то пояснюються ці абсурдальні суперечності в большевиць-кій політиці й пропаґанді: з одного боку вереск про оточення, про воєнну змову проти «країн соціялізму» та про їх миролюбність, а з другого боку — найбільші в світі змобілізовані армії, тотальна воєнна господарка, не тільки втримування, але й демонстрування небувалої мілітарної потужности. У внутрішньому відношенні одне має виправдати воєнно-тоталітарну систему «обложеної твердині», а друге повинно гасити революційно-визвольні, протибольшевицькі процеси. А втім, розрізнення внутрішньої і зовнішної політики у большевиків дуже умовне, не відповідає тим поняттям в інших народів, воно зводиться більше до кількости, ніж до якости, як щодо цілей так теж відносно засобів.

Переймаючи владу, верховоди посталінського режиму мусіли зробити інвентуру, скласти якийсь балянс дотогочасного большевицького дорібку. При цьому прийшлось їм ствердити, що доцього-часна тактика щораз більше втрачає своє діяння й вона не веде до внутрішньої стабілізації. А такої стабілізації Кремль бажав би собі дуже, тільки, щоб у нічому по суті не міняти большевицької системи, не зменшувати панування комунізму та московських завоювань. Правда, в зовнішньому відношенні СССР досягнув небувалої могутности, здобув сильну міжнародню позицію, дійшов до дуже поважного технічного оснащення свого господарського й мілітарного потенціялу. Все це, в парі зі сприятливою для Москви міжнародньою констеляцією, повинно, здавалось би, запевнити большевицькій імперії та системі внутрішню міць, тривкість і непорушність. А тим часом те, що становить підставу кожної держави — відношення між; державою, її системою і владою — з одного боку, та народом і людиною-громадянином — з другого, представляється в большевицькому царстві якнайгірше. В цьому відношенні не слідно жодної поправи, ні нема виглядів на оздоровлення відносин.

Большевизм поробив страшні спустошення серед народів, але не здобув справжніх перемог на головному відтинку, у внутрішньому опануванні людини й народу. Він не зміг викорінити релігії, ні націоналізму, не потрапив знищити людської душі, індивідуальносте людини. Большевикам не вдалося зросійщити поневолені народи, перетворити їх в один «совєтський» народ, ані виховати покоління скомунізованих отарних людей. Після тридцятьп'яти років безоглядного знищування всіх протиставних, непокірних елементів, після такого ж довгого монопольного формування життя й виховування людей, комуністичний режим бореться з тими самими, все відростаючими супротивниками.

Насильство і терор, як виявляється, не були тимчасовим засобом «воєнного комунізму», тільки залишились невід'ємним складником большевицької системи, підставою її володіння. Але діяння терористичної системи почало спадати, не зважаючи на поширення її засягу та незменшене її тиснення. Це виявилось виразно в той саме час, коли большевицька Москва дійшла до вершин своєї могутности й мала найкориснішу зовнішню ситуацію. Революційно-визвольна боротьба ОУН-УПА та масовість геройств українського народу в процесі цієї боротьби, а так само подібні змагання інших народів у скрайньо несприятливій повоєнній ситуації, найпереконливіше засвідчили, що ідейні спонуки національно-визвольної боротьби є сильніші від впливів большевицької терористичної системи. Такими ж самими проречистими показниками того, що всесильність большевицького терору проламана, стали страйкові заколоти і повстанчі зриви у Східній Німеччині.[31] Рівнобіжність цих спалахів на двох кінцях совєтського володіння, на двох бігунах натуги в системі терору, набрала символічного значення. Зокрема масова активна боротьба політичних в'язнів, що її душею й авангардом є українські націоналісти, в далеких сибірських таборах, в самому горнилі абсолютного терору — підіймає хвилі найсильнішого душевного потрясення, що розходяться між народами й розбудхують визвольні енергії.

Все це наглядні познаки того, що вплив терористичної системи втрачає свою всевладність, що її перемагають ідейні рушії змагання до волі. Цей злам ще тим важливіший, що він наглядно виявлявся в обставинах найкорисніших для большевизму й найтрудніших для визвольних змагань. Моральний вислід цього дужання виходить цілком протилежно до відношення фізичних сил обидвох сторін. Це явище надто загрозливе для большевицького панування, і посталінські верховоди в Кремлі не могли залишити його без належної уваги.

Наслідникам Сталіна, як Маленкову так і Хрущову, було б надто трудно та небезпечно розпочинати своє панування ще сильнішим прикрученням шруби загального гніту й терору. Це було б тим більш неможливим, що в традиції московського самодержавства зміна імператора приносила деякі полегші, принаймні на початку. Так само смерть Сталіна скріпила протирежимні настрої й викликала очікування поправи внутрішнього становища. До того ж, було б важко придумати успішні методи посилення сталінського терору й натиску, коли доцьогочасні методи почали втрачати силу свого ділання. Тому комуністичні диктатори були примушені шукати інших, додаткових способів, щоб протидіяти загрозливому для большевиків моральному посиленню визвольницьких рухів і волелюбних настроїв.

Одним із таких засобів, уведених Хрущовом і Булґаніном, є відпруження зовнішньої ситуації. Передвісниками цієї нової тактики було припинення війни в Кореї й Індокитаї, а від першої Женевської конференції.[32] Москва почала цю тактику щораз більше посилювати й розголошувати.

Введення нової тактики в цілій політиці Кремля було подиктоване теж зовнішньо-політичними оглядами. Попередній курс холодної війни довів до такого усталення фронтів, яке спинило дальші успіхи комуністичної експансії. Було б трудно й недоцільно продовжувати його безконечно й без помітних результатів. При-йшлось або йти на дальше загострення й розширення конфліктів, зближаючись до третьої світової війни, або шукати іншої розв'язки. Це останнє й зробила Москва, стараючись втримати в своїх руках ініціятиву в міжнародньому розвитку. Започатковуючи відпруження між комуністичним бльоком і західніми державами, вона рахує на сприятливіші обставини для комуністичного проникання і для поширення своїх впливів мирними засобами та на свої користі з розширених господарських взаємин. Автім, рухливість і мінливість тактики — це в політичних розграх важливий спосіб втримування ініціятиви й примушування противників триматися в оборонній поставі. Москва пильно намагається користуватись цим випробуваним способом.

Та не менше від зовнішньо-політичних заважили внутрішні мотиви при цій зміні тактики в совєтській політиці. Відпруженням взаємин із західніми державами та непомірним пропаґандивним роздмуханням такого звороту большевики хочуть, всупереч своїй попередній тактиці, створити загальне переконання, що для їхнього стану посідання нема жодної загрози ззовні, що вони не мають противників, яких треба б боятися, і що така ситуація устабілізовується на довший час. Одночасно, своєю політикою нормалізації взаємин із Заходом Москва старається зобов'язати західні держави, щоб вони не проявляли жодних симпатій ні підтримки для протибольшевицьких, національно-визвольних рухів. Одне й друге повинно б, за большевицькими плянами, вплинути гальмуюче на розвиток цих рухів, створити для них ще труднішу зовнішньо-політичну й психологічну ситуацію. В таких обставинах мало б серед поневолених народів утвердитися переконання, що положення СССР назавжди непорушне устабілізоване, та що нема виглядів на сполучення визвольної боротьби з будь-якими зовнішніми ускладненнями для совєтів.

Другою частиною цього маневру, розрахованого на внутрішнє закріплення большевицької системи, є створювання враження, нібито в цій системі проходять поважні реформи, які принесуть помітне покращання життєвих умовин і більше свободи. Такі переконання має викликати голошення розриву КПСС з культом Сталіна й деякі внутрішні потягнення, спеціяльно розраховані на пропаґандивний ефект. Цим способом большевики хочуть з'єднати собі симпатії, розбудити серед поневолених народів надію на еволюцію большевицької системи та відвернути їх увагу від визвольної боротьби.