Розділ «ЩЕ ОДНА ІЛЮЗІЯ МИРУ»

Стаття, друкована під ініціялами «С. А. С… (Степан Андрійович Сірий) у місячному журналі «Сурма», Мюнхен, ч. 5 з 24-го квітня 1949 р., була написана з приводу заключення західніми державами Атлян-тійського Пакту. Помічення і висновки на цю тему е зроблені з становища народів, які борються проти свого поневолювача — Москви.

Підписання Атлянтійського договору стоїть в осередку сучасної міжнародньої політики. Договірні, західні держави пояснюють його як оборонний акт, що служить справі миру, має запобігти війні й не порушує системи ОН. Натомість СССР, комуністи і їх підголоски в усьому світі твердять, що цей договір призначений якраз на підготування і розпалення нової війни, аґресії західніх держав, передусім Америки проти СССР і підкорених нею «народніх демократій». Прояснювання пропаґандивної куряви довкола цієї справи залишаємо на боці. В цій статті зробимо декілька замічень і висновків з нашого становища, з становища народів, що ввесь час стоять у неперервній оборонно-визвольній війні з большевицькою Москвою.

Ціла міжнародня політика сучасности зосереджена передусім довкола одного головного питання: війна чи мир? Для нас нема цього питання в такому змислі, як в офіційній міжнародній політиці і в політичному думанні вільних народів. Для України й інших націй, поневолених большевизмом, миру не було й немає, отже й нема питання «мир чи війна». Для нас може стояти питання тільки так: чи продовжати невпинну боротьбу за свободу і життя нації проти московського імперіялізму, поневолення і винищування, чи, може, піддатися йому і безборонне йти на загибіль нації, на повернення народу в погній дальшого росту московського імперіялізму? Україна й інші воюючі з большевизмом народи дають повсякчасно одну, рішучу відповідь на це питання: боротьба аж до перемоги.

В опінії західніх незалежних народів панує переконання, що це тільки для нас, для народів поневолених большевизмом, так стоїть питання. Для них же самих питання: війна чи мир з СССР — ще не розв'язане, не перерішене. І їм ввижається, що можливим ще буде добитися мирної розв'язки. В тому ж головно змислі і складено Атлянтійський договір.

На нашу думку, таке становище оманне, засноване на невірному розумінні московсько-большевицького імперіялізму і, вслід за тим, на хибній оцінці ситуації. Большевизм — це найаґресивніша форма московського імперіялізму, що ніколи не відступить від намагання опанувати ввесь світ, знищити всі держави, підкорити собі всі народи. Природи большевизму не можна знищити, ані змінити інакше, як тільки знищивши його самого. Західні держави все ще великою мірою піддаються ілюзіям, що намагання большевизму є тільки бажаннями, що їх можна погамувати. Вони не доцінюють того, що це не тільки бажання, а конкретне спрямування на ту ціль всієї енергії, цілого життя і дії СССР. Це реальний, пляновий і послідовний похід, що невпинно прямує в тому одному напрямі, як похід термітів. Большевики ввесь час є у стані війни з цілою рештою світу, вони інакше не уявляють своєї ролі. Тому й на практиці вони нічого більше не роблять, як тільки ведуть безперервну війну з народами, одних, поневоливши, перетравлюють на свою силу, інших атакують, або приготовляють на них напад.

Коли одна з двох сторін веде війну, то війна вже є, чи цього хоче, чи ні друга сторона. То ж питання, що ним займається західній світ по сутті кажучи, не існує, воно безпредметове. Війна йшла і йде вже, бо її веде Москва ввесь час. Нема вибору між війною і миром. Питання стоїть тільки таке: в яких формах, у яких розмірах, коли, де розіграються поодинокі етапи, відтинки тієї перманентної війни Москви?

Наша оцінка існуючого політичного становища стосується не тільки до нас. Вона такою ж мірою заторкує засадниче питання дальшого свобідного буття всіх інших народів, в тому і західніх держав. Для них, так само як і для нас, в дійсності нема вибору між війною і миром. Перед ними стоїть таке: чи вони зважуються на боротьбу з большевицькою Москвою, чи будуть пасивно ставитися до її постійного, щораз гострішого наступу, називаючи такий стан миром, аж поки большевизм не підбере найвідповідніший для себе момент, для остаточної мілітарної розправи?

Західні народи стоять перед такою самою неминучою конечністю, як і ми, воювати з Москвою в обороні свого незалежного існування. Тільки у нас ця цілком ясна ситуація виступає в найгострішій, безпосередній формі, а в них вона не така виразна, не така гостра. Це тільки початкові її фази. Вони викликають ілюзію, уводять в блуд, створюючи сповидне існування миру і надій його продовжувати. А тим часом ситуація розвивається послідовно, закономірно по лінії щораз-то більших загострень, в напрямі збройної розправи. Діється так усупереч різним усильним намаганням західніх держав спрямувати розвиток подій в протилежному напрямі, вибрати й стабілізувати мир.

І не тільки всупереч західнім намаганням, але великою мірою якраз завдяки упертим мирним намаганням, наслідки були протилежні: посилення динаміки, напасливости й зухвальства большевицького імперіялізму.

У цілому розвитку міжнародніх відносин між західніми державами і СССР Атлянтійський договір являється важливим етапом, хоч не таким, як його загально пояснюють. Західні держави надають йому подвійне значення: передусім він має запобігти вибухові війни через те, що з'єднує держави Західньої Европи, США й Канади в одностайному мілітарному бльоці, який ставив би одноцілий відпір російської агресії. Цим чином він має відстрашити Москву від нападу на котрусь із тих держав, з розрахунком на легкий успіх. Подруге, якщо б цим способом не вдалося уникнути большевицької агресії, тоді, за тим договором, має увійти в дію одностайний мілітарний бльок, один фронт договірних держав.

В опінії західніх народів і в їхній політиці справді поважно трактується ці обидва моменти. А навіть переважає думка, що перше запобіжне діяння Атлянтійського договору буде настільки успішне, що друге — потреба війни — залишиться теоретичним, на папері.. Але все таки аспект миру і війни з СССР стоїть в тому договорі одверто, рівнорядно. Діється це вперше після другої світової війни в такому поважному міждержавному акті західніх народів. В тому його головне значення, як важливого, нового етапу в міжнародній ситуації. Можна б його назвати весняним зрівнянням дня з ніччю в політиці західніх держав. До того часу думка про можливість війни з СССР не мала місця в офіційній політиці західніх держав, в їхніх важливих актах. Вона тільки блукала по сторінках преси як єресь, що не дає спокою «глибшій» політичній думці. Цю єресь підказував здоровий політичний інстинкт.

В той же час ціла політика СССР, зокрема большевицьке «порядкування» в новоздобутих країнах, формування одностайного політичного, господарського і мілітарного східнього бльоку мало тільки одну ціль: дальшу большевицьку експансію, готування мілітарної розправи з іншими державами.

Перше призначення Атлянтійського договору — втримати існуючий міжнародній стан, що його неслушно називають миром, — не можемо розцінювати позитивно. Раз тому, що це ніякий мир, а тільки пасивне ставлення західніх держав до большевицької війни проти цілого світу, проти свободи народів і людської одиниці. Такий «мир» — це потурання больше-вицькому постійному наступові в різних формах і на різних відтинках. А подруге, самий Атлянтійський договір не ударемнює большевицької аґресії тим, що приготовляє спільну оборону західніх держав. В цьому відношенні Атлянтійський договір лежить ще на лінії старої політики оманних розрахунків. Він є дальшим етапом старих оман.

Коли розглядати цілий розвиток повоєнної політики західніх держав до СССР, то бачимо, що вона, вийшовши з хибної оцінки московського большевизму, ступнево, етапами щораз більше відступає зі шляху фальшивих. розрахунків. Таких етапів було вже багато, а жадний з них не був крутим поворотом, занеханням того шляху політичних ілюзій, але повільним відступом і наближуванням до політичного реалізму. Згадаємо тільки найважливіші з тих етапів-ілюзій.

Після закінчення протинімецької війни, західні альянти шукали сердечного союзу з СССР. У тісній співпраці і взаємному обміні на всіх ділянках вони сподівалися притупити большевицьку ворожнечу та викликати еволюцію большевицької системи, яка, показавши свої зуби, дуже скоро охолодила ті бажання і сподівання.

Друге велике розчарування стрінуло світ західніх демократій в розрахунках, що большевикам буде дуже важко опанувати й підкорити новоздобуті народи — Польщу, Чехію, Словаччину, Мадярщину, Румунію, Болгарію, Сербію, Хорватію, Албанію, Фінляндію. Великі надії покладано на те, що ті народи, які мали незалежні держави, демократично-парляментарними методами зуміють поставити такий спротив большевизмові, що большевизм витрачатиме на їх переборення великі сили і багато часу. Більше того! Надіялися, що звідтам попливе хвиля демократизації і до СССР. Основою таких міркувань було переконання, що, мовляв, державні народи Середньої Европи не те саме, що східньо-европейські, вони ставитимуть куди сильніший спротив большевизмові, а в парі з тим ілюзії, що методи демократично-парляментарної боротьби буде можна успішно застосувати для спротиву большевицькому тоталізмові й теророві.

До такої ж категорії хибних калькуляцій належить концепція, що в китайській війні вичерпається значна частина матеріяльно-мілітарного потенціялу СССР без вирішальних успіхів для большевизму, що там буде втягнена, розтягнена і значною мірою вичерпана експансивна енерґія совєтів, що це принесе відпруження на інших відтинках.

Так само не справджується рахунок, який є однією з провідних думок пляну Маршала, що економічна допомога у відбудові Західньої й Середньої Европи зупинить дальшу большевицьку експансію на Заході, а зокрема спаралізує там комуністичну акцію й диверсію. Не можна заперечувати великого значення того пляну господарської відбудови Західньої Европи в цілому дальшому розвиткові. Він теж; причинився до Атлянтійського договору, підготовив для нього ґрунт у поодиноких західніх державах. Але якраз неспроможність самим пляном Маршала спинити большевицьку експансію на Заході заставила західні держави шукати іншої лінії політики й певнішої забезпеки перед експансією Москви.

Такими етапами політика західніх держав супроти СССР дійшла до Атлянтійського договору, до того, щоб можливість війни з СССР через большевицьку мілітарну аґресію поставити в основу поважного міжнароднього акту і намітити ним реальні оборонно-мілітарні заходи. Надавання йому запобіжного значення, що він має забезпечувати теперішній «мир», оцінюємо як нереальну, безвартісну частину, як залишки скрахованої політики ілюзій. Зате нас більше цікавить те, що в тому договорі західні держави закладають реальні політичні основи для підготови спільного воювання проти СССР в разі його збройної аґресії. Усі, що мають справу з большевицьким імперіялізмом і знають його природу та шляхи, вітають такий крок західніх держав, як зворот до політичного реалізму. Одначе не можна трактувати його, як завершену, правильну постановку, тільки як обрання правильнішого напрямку і як перший крок на тому шляху, яким піде дальший розвиток.