Розділ «В ДЕСЯТУ РІЧНИЦЮ СТВОРЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОВОДУ ОУН (10.2.1940)»

«Роз'яснення вчорашнього служить роз'ясненню сьогоднішнього і кидає жмутки світла на зародки завтрішніх подій в українському політичному житті» — ці кінцеві слова статті «В десяту річницю …» вияснюють теж причини її написання. Після 10 років прийшов відповідний час, щоб з'ясувати не лише членам ОУН, а й теж українському громадянству, чому прийшло до двоподілу між націоналістами, чому покликано Революційний Провід ОУН і якими шляхами пішла праця та боротьба Організації Українських Націоналістів у дальші роки. Розкриваючи багато невідомих до того часу фактів, Степан Бандера дав також напрямні на майбутнє.

Стаття «В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН» була надрукована, за підписом Степана Бандери, в журналі «Сурма», Мюнхен, ч. 18–19, лютий-березень 1950 р., а також у тижневику «Гомін України», Торонто, рік III, чч. 21/56 — 23/58, за червень 1950 р.

10-го лютого минуло десять літ від переломової події в розвитку Організації Українських Націоналістів та цілого революційно-визвольного руху. На нараді провідного активу ОУН покликано до життя Революційний Провід ОУН та передано йому тимчасове кермування Організацією. Тим актом розтято вузол глибоких ідеологічних, політичних й організаційних розходжень між: подавляючою більшістю Організації, передусім її революційним активом з рідних земель — з одного боку, а ПУН-ом Андрія Мельника і прихильниками його лінії — з другого боку.

II. Великий Збір Організації Українських Націоналістів з весною 1941 р. затвердив акт з 10. 2. 1940 р., визнав його за необхідний і правильний, одобрив діяльність тимчасового Революційного Проводу, покликав до життя новий Провід ОУН, ствердив непра-восильність відбутого в 1939 р. т зв. Великого Збору і неправоси-льність покликання Андрія Мельника на Голову ПУН-у. Другий Великий Збір ОУН осудив дальшу діяльність і виступи групи Андрія Мельника під іменем ОУН, як диверсію.

Акт з 10 лютого 1940 і II. Великий Збір ОУН завершили процес кристалізації всередині Організації, утвердили націоналістичний, революційний напрямок визвольного руху і лінію цілком самостійної політики, вільної від зовнішніх орієнтацій. Ті елементи, які силою різних обставин знайшлись в Організації, але в ґрунті противилися націоналістичній і революційній лінії, та намагалися повести рух крутими дорогами різних орієнтацій, опортуністичних комбінацій, знайшлись у висліді поза його організованими рядами. Те, що група Андрія Мельника виступає надалі теж під іменем ОУН за своєю суттю ні трохи не зміняє факту, що вона концепційно й дійово стояла у таборі противників ОУН, цілого націоналістичного, революційно-визвольного руху, в таборі соціялістично-угодовецькому, пішовши за своєю власною природою, а не за своїм політичним родоводом і за йменням.

Український націоналістичний, революційно-визвольний рух, сформований Організацією Українських Націоналістів, зродився і виріс органічним порядком з двох основних елементів: націоналістичної ідеології і з революційної дії, безкомпромісової збройної боротьби за державну самостійність збоку Української Військової Організації. Початково обидва ці елементи не покривалися повністю. Збройно-революційна боротьба УВО зразу була тільки продовжуванням в інших формах мілітарної боротьби з окупантами України. Під ідеологічним, політично-концепційним оглядом у ній віддзеркалювались і жили ті самі різнородні, часто протиставні собі елементи, що й у 1917–1920 рр. Але такий стан не міг довго тривати. Сама природа революційної боротьби, ставила перед визвольним рухом категоричну вимогу творити монолітну під кожним оглядом, діючу силу, розгортати революційну боротьбу як одностайний, всебічний духовий, суспільно-політичний і дійовий, мілітарний процес, яким кермує одна всеохоплююча ідеологія, визвольна політично-стратегічна концепція й одноціла організаційна система. Інакше не було виглядів на втримання і продовжування революційної боротьби.

З другого боку, до тих самих висновків і до тих постулятів доводили глибші політичні рефлексії, аналіза внутрішніх причин, що призвели до заламання державної самостійности, визрівання національно-політичної свідомости й почалася кристалізація українського націоналізму. Таким чином український самостійницький, визвольний рух на Рідних Землях викристалізувався як рух націоналістичний, революційний. В організаційно-дійову систему мілітарно-революційної організації втілювалася націоналістична ідеологія, політична концепція, націоналістичний напрямок і зміст боротьби. Цей процес проходив на Рідних Землях швидко і глибинно, під тиском вимог життя й загостреного політичного інстинкту в народі.

Творець і Провідник революційно-визвольного руху, сл. пам. Євген Коновалець мав повне зрозуміння для істоти й важливости того процесу, кермував тим процесом. За кордоном той процес відбувався не з такою швидкістю й не так глибинно, як на Рідних Землях. Не було безпосереднього впливу самого життя-боротьби й тієї природної селекції, яка в ній відбувається. Після смерти сл. пам. Євгена Коновальця в закордонних колах Організації, теж у самому ПУН-і піднялися такі тенденції й елементи, які були підчинилися націоналістичному напрямкові покійного Провідника руху, але внутрішньо його не сприйняли. Це не були під ідеологічно-програмовим й політичним оглядом однородні елементи, не було одної скристалізованої течії. Спільною рисою їх було те, що вони знайшлися в націоналістичному русі (деякі теж на провідних становищах), попавши в нього в гурті тих різних груп що в нього влялися, але самі не пройшли того органічного процесу ідеологічної й політичної кристалізації, стоплення, який відбув рух як цілість. Вони залишилися в рухові як механічне влучення.

Серед них можна вирізнити такі категорії: тенденція обмежити революційно-визвольний рух до самої технічної, революційно-мілітарної дії, так як це було в УВО напочатку, а політику залишити іншим чинникам, її попирали речники інших тенденцій, які самі мали наставлення до політичної дії, були політиками, а не бойовиками, але при тому тяжіли до існуючих політичних угруповань, на них орієнтувалися й мали виразні чи приховані наміри підтягнути «відполітизований», звужений до мілітарно-технічних функцій революційний рух під політичний провід своїх орієнтацій. В цій категорії найчисленнішими, й політичне найактивнішими в закордонних колах Організації були прихильники групи УНР, подібно як давніше на ЗУЗ були в УВО сильні намагання підвести її під політичний провід галицьких партій, УНДО й радикалів, тенденції повністю переборені до тридцятих років. Прихильники групи УНР в середині ОУН не виступали явно зі своїми тенденціями з уваги на те, що на Рідних Землях уенерівсько-соціялістичний табір був тоді повністю скомпромітований і найбільш несприйнятливий.

Аналогічними мотивами кермувались такі елементи, які трималися революційно-визвольного руху, як динамічного, активного і найсильнішого фактора в українському світі, а які були наставлені на різні зовнішньо-політичні комбінації і загри. Для них байдужими чи другорядними були справи внутрішнього ідеологічного й політичного змісту нашого руху. Революційну силу й боротьбу вони трактували передусім як той фактор, з яким може рахуватися зовнішній світ, від якого можна говорити й договорювалися з зовнішніми чинниками. Вони ставили на зовнішньополітичну карту, на договорення з зовнішніми силами, на включення нашої боротьби у міжнародні політичні й мілітарні розгри й конфлікти, на всебічну підтримку наших змагань сторонніми силами.

В постановці нашого руху зовнішньо-політична робота мас важливе значення тим, що приєднує прихильників, попертя й підтримку визвольних змагань України іншими народами. Але все таки вона стоїть на другому місці після власної боротьби і будування власної сили. На такому становищі стояли націоналісти, що діяли на зовнішньому відтинку, визнаючи єдину концепцію — власних сил. Тимчасом для деяких таких діячів власна боротьба була тільки плятформою, засобом для зовнішньої політичної діяльности. Маючи таку тенденцію її прихильникам було невигідним те, що визвольний рух має власну скристалізовану ідеологію й політичну концепцію, які визначують тверду лінію цілої політики, в тому й зовнішньої, їм здавалося, що зручніше виступати від руху тільки мілітарно-революційного, без виразного політичного обличчя, бо це дає ширші можливості маневрувати і пристосовуватися до зовнішніх сил і обставин.

Врешті були й такі, що жили цілком іншими від націоналістичних ідеологічними й програмовими концепціями. Зокрема соціялістичними за змістом, хоч без виразної назви. Це були люди, що не могли, чи не хотіли, не вміли визбутися давніше прийнятих ідеологічних, політичних засад з репертуару соціялістичних, марксівських партій. У них було намагання свої переконання прищепити цілому рухові.

Ось так у всіх того роду течій і одиниць, не дивлячись на їх різнородність, було одне спільне, що їх зводило до одної постави, до спільних намагань: невдоволення з того, що революційно-визвольний рух скристалізувався як націоналістичний, чітко означений ідеологічно й політичне.

Після ворожого роттердамського удару в серце українського націоналістичного, визвольного руху, всі того роду тенденції в закордонних провідних колах Організації віджили, зактивізувались, піднесли голову. В ПУН-і Андрія Мельника вони взяли верх, їх спільною тенденцією було провести в Організації поворотний процес. Одні змагали перевести рух з маштабів ОУН назад на початковий маштаб УВО, а другі брались просто за переведення руху на інші, ненаціоналістичні ідеологічні й політичні позиції.

Та це вже було даремне. Цілий визвольний, революційний рух і ОУН уже повністю були одно й те саме. ОУН мала вже так утверджений націоналістичний зміст, який увійшов в кров її революційних, бойових кадрів і в цілу дію, що змінити того без основного перевороту не було можливо. Всякі спроби в прямій формі мусіли довести до вибуху й усунення їх поза рамці руху. А теж утаєні намагання в тому напрямі не мали виглядів на успіх, бо в Організації, в процесі ідейно-політичної кристалізації й змагання за неї, виробився надто гострий відповідний інстинкт. Націоналістична ідея була не тільки рушійною, але й керівною силою Руху. Тож і Провід його міг бути тільки один — націоналістичний. Жодна підмінка не могла встоятися на тому місці. Перед Андрієм Мельником і його ПУН-ом стояла історична вимога кермувати Організацією Українських Націоналістів, її життям, розвитком, її діяльністю, політикою і боротьбою за її принципами, по їй властивій лінії. Коли ж цього не було, тоді ця аномалія мусіла бути усунена, чи виправлена, таким або іншим порядком.

Створення Революційного Проводу ОУН, який перейняв кермо її діяльности, а опісля постановами Другого Великого Збору ОУН утвердила ідеологічний зміст і політичний напрямок революційно-визвольного руху, усунула з своїх рядів ті тенденції й елементи, які намагалися скерувати її на інші шляхи, чи накинути їй зво-ротно-розвитковий процес.

Тепер, у десятиріччя акту з 10. 2. 1940 р. вже не приходиться роз'яснювати й доводити, що усунення з рядів ОУН групи Мельника випливало з глибоких й істотних ідеологічних і політично-концепційних розходжень, що ішлося не про другорядні, але про першорядні питання внутрішнього змісту визвольного руху і шляхів його боротьби в важливому історичному моменті. Тільки на початку, в 1940-41 рр. в українському політичному житті і серед громадянства існувала неясність в цьому питанні. Вона була створена передусім тим, що група Андрія Мельника далі виступала під іменем ОУН, замасковуючи цим свій справжній ідеологічний і політичний напрямок.

З другого боку, затемнювало ситуацію ще й те, що у висвітлюванні цієї події подавалися громадянсву тільки деякі причини. Була мова про ідеологічні розходження, які належно оцінювалися тільки в самій Організації, а ширшій публічній опінії видавалися справами теоретичними, а не питаннями напрямку живої політичної дії. Також справи довір'я і внутрішньо-організаційної моралі та порядку були для ширшого громадянства друго-рядними. Натомість засадничі питання політики Організації в назріваючій тоді загальній ситуації, які перерішили таку радикальну розв'язку, саме в той час і в такій формі — остались невідомі громадянству, а навіть в Організації. Невелике лише число членів знало докладніше деталі.

Діялось це тому, що найгостріші розходження стосувалися до плянів дальшого розвитку революційної боротьби в новій політичній ситуації і до питань політики Організації у відношенні до наявних тоді і назріваючих міжнародніх подій. Пляни Організації в тому відношенні не могли бути розкриті, бо це значною мірою наражувало б на унеможливлення їх реалізувати. Не можна було викладати таких плянів в обличчі ворога-большевиків, ані в обличчі гітлерівської Німеччини, яка свої пляни відносно «Сходу» в той час ще приховувала, але вже намагалася впливати на розвиток внутрішньо-українських відносин і сил в бажаному для себе напрямку. Через те треба було актуально найсуттєвіші розходження і сенс доконаних подій залишити тимчасово закритими перед власною суспільністю. Треба було здатися на те, що в грядучих подіях на ділі покажеться справжня суть, зміст і причини конфлікту, та на твердій пробі життя покажеться, де стоїть, якою є і куди прямує правдива ОУН і її підмінна за назвою, а протиставлення за суттю.