Розділ «ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»

Відповідаючи на головне питання, що принесла б війна поневоленим у СССР народам, — треба прийняти як першу можливість таку: національно-визвольні змагання мусять проходити самостійно, без підтримки західнього бльоку. А з цього висновок, що в такій ситуації сама війна не принесла б Україні та іншим поневоленим Москвою народам самостійности. Підтримка західніх держав для національно-визвольних рухів у цьому випадку обмежувалася б тільки технічним підсилюванням самої протибольшевицької боротьби, але без чинної прихильности до політичного змісту національно-самостійницьких змагань.

Однак розвиток війни може привести західній бльок теж до цілковитої зміни своєї лінії. Затяжність дуже важкої війни з СССР не дозволятиме західній стратегії легковажно ставитися до реальних і поважних протибольшевицьких сил та покладатися на проблема-тичні концепції і сумнівний фактор — російські антикомуністичні сили. Для нас найважливішим є те, що воєнна ситуація створить догідніші умови для розвитку нашої незалежної революційної боротьби та для творення таких фактів, які відповідають рації визвольної справи. А в війні реальні факти і діючі сили мають інше значення, ніж під час кабінетного плянування. Війна відкриває значно ширші можливості для ініціятиви та поважного впливу національно-визвольних сил не тільки в рамках власної відокремленої боротьби, а теж і в ширшому засягу, в розвитку цілої війни.

Передбачаючи корисніші для національного визволення умо-вини в 'самому процесі війни, ніж у стадії її підготови, мусимо мати на увазі теж гірші можливості, спричинені наставленням західнього бльоку. Можемо мати діло з намаганнями насильного насаджування на землях України нового московського режиму і ладу некомуністичного, але однаково імперіялістичного напрямку. Підтримка західніх держав, призначена на вирощення й активізацію російського протикомуністичного руху, може бути повернена московськими імперіялістами проти національно-визвольних рухів, замість проти большевиків. Таким чином утворився б другий російський фронт проти самостійницьких змагань поневолених народів, цим разом фронт підтримуваний західніми державами, як це було сорок літ тому з Денікіном, тільки у зміненій формі.

В цьому розгляді застановляємося не над здогадними теоретичними можливостями, тільки над можливим розвитком і наслідками тих засновків, які вже існують і проявляються в політиці західніх держав. Серед них одні є сприятливі, інші — некорисні для національно-визвольних змагань. Ми не можемо керуватися своїм суб'єктивним наставленням чи бажанням й одні можливості узгляднювати, а інші поминати без уваги. Теж нема певного крите-рія для того, щоб їх посортувати на більш і менш реальні; засади логіки розв'язки не дають. Те все, що сьогодні існує в засновках, може в майбутньому далі розвинутися, якщо тому сприятимуть обставини.

Які ж робимо заключні висновки щодо вартости війни для національного визволення і яку маємо зайняти поставу в цій справі? Відповідь на ці питання можна зформулювати найпростіше ось так:

1. Сама війна між західнім і большевицьким бльоками не принесли б національного визволення поневоленим народам. Державна самостійність народів уярмлених в СССР не входить у концепцію Заходу і сама його перемога у війні з большевизмом не перерішує падіння російського імперіялізму;

2. така війна створить корисніші умовини для визвольної боротьби поневолених народів, ніж мирна ситуація;

3. з розвитком війни національно-визвольні рухи можуть мати проти себе нові фронти;

4. національно-визвольні рухи мусять використати воєнні обставини і розвинути власну протибольшевицьку боротьбу, зокрема збройну, в такій натузі і в таких розмірах, щоб у найвідповід-нішій ситуації підняти революційний зрив цілого народу, знищити ворожу окупацію та закріпити свою державну самостійність;

5. генеральна напрямна для поневолених народів у всіх етапах розвитку війни: творити власну революційну, збройну силу, займати активну поставу супроти всіх воєнних подій на своїй землі, як ворожого, так і приязного характеру, виявляти власну ініціятиву і творити довершені факти, згідно з рацією національно-самостійницьких змагань.

5. ЕВОЛЮЦІЯ БОЛЬШЕВИЗМУ І ЧАСТИННІ ЗДОБУТКИ БОРОТЬБИ

Розглядаючи три основні можливості глибинних змін на підбольшевицькому обширі, ми відмітили, як одну з тих можливостей, еволюцію большевизму, його системи і режиму. В українському політичному житті на чужині є й такі концепції, які спираються на переконання, що еволюційний розвиток большевицької системи веде до щораз свобідніших і кращих умов життя народу і людської одиниці та що такими ступневими змінами з часом буде цілком усунений дотеперішній нестерпний стан. Теж у демократичних державах зустрічаємо часто сподівання на еволюцію большевизму в напрямі збільшування свобід всередині СССР та притуплення експансії Москви проти інших держав. Тому треба застановитися над цим питанням, скільки воно займає центральне місце в деяких політичних концепціях.

Як у всякому житті, так і в підбольшевицькій ситуації та в большевицькій системі відбуваються зміни. Абсолютної незмінно-сти й непорушности нема в жодній державній, суспільно-політичній системі, нема її теж у большевицькій. Серед тих змін, які відбуваються в СССР, є теж; такі, що в порівнянні з дотогочасним станом створюють дещо свобідніші, кращі умовини для життя людини і народу в поодиноких ділянках. Але на тій підставі ще не можна оцінювати еволюції большевизму, її напрямку і значення. Бо не всі зміни, які мають місце в підбольшевицькому житті, походять з еволюції большевицької системи.

Насамперед мусимо з'ясувати собі, який зміст вкладаємо в це поняття. Під еволюцією большевизму розуміємо ці ступневі зміни в большезицькій системі, які відбуваються зі спонуки, з волі, чи за пляном чинників, приналежних до большевицької системи і режиму. Головний наголос лежить не на тому, що ініціятива до зміни мусить бути большевицького походження, тільки на властивому змісті даної зміни, на її напрямі і вислідному ефекті. Отже до еволюції большевизму зараховуємо теж такі зміни що їх проводить большевицький режим, пристосовуючися до зовнішніх впливів чи до внутрішньої ситуації в опанованих ним країнах, не змінюючи, одначе, генерального курсу прямування до своєї мети.

Від еволюційних змін у большевицькій системі відрізняємо зміни вимушені боротьбою поневолених народів, внутрішніх противників режиму, чи натиском зовнішніх сил, зміни суперечні з метою і бажанням большевиків, на які вони йдуть з необхідности. Істотна ріжниця полягає в якості змін першої і другої категорії, в їх значенні і наслідках, як для большевизму, так і для його противників.

Зміни еволюційного характеру большевики трактують позитивно, не дивлячися на те, чи вони їх роблять із власного почину, чи під зовнішйім впливом, чи навіть з конечности, під натиском. Важливим є те, що зміст і наслідки тих змін вкладаються в їхній плян, не суперечать їхнім цілям і допомагають їм втримати, закріпити свої позиції. Хоч не раз поштовх до змін у большевицькій системі і політиці дають інші чинники, але большевицький режим завжди намагається зберегти свою основну лінію і в нові методи, в нові тактичні потягнення вкладати такий зміст, що вони виходять на користь большевизмові, а не його противникам. Коли це вдається, тоді большевики можуть трактувати того роду зміни як свій успіх, як дальший крок на шляху здійснювання своєї мети у внутрішній чи зовнішній політиці.

Коли ж іде про зміни запляновані й ініційовані самими боль-шевиками, то вони завжди служать виключно большевицьким цілям. Навіть коли мається справу з внутрішньою боротьбою між; ривалізуючими групами в компартії, то як мотив і предмет цієї боротьби завжди виступають рації самого большевизму, інтереси компартії і режиму, а не добро народу. Скільки вже було внутрішніх конфліктів, криз, чисток у большевицькій партії, але завжди повторялося це саме. Кожна група змагалася за диктаторську владу для себе та за найуспішніше закріплення і поширення панування большевизму над народами. Не було й немає в компартії таких течій чи груп, які виступали б на захист народу, за його права, волю й добробут коштом пом'ягшення большевицької системи, обмеження комуністичного тоталізму й диктатури. Так само нема в компартії СССР протиімперіялістичних, чи хоча б менш імперіялістичних тенденцій чи груп, які мали б на меті волю народів, а не їх поневолення московським імперіялізмом і які спротивлялися б його тиранії і дальшій експансії.

Течії і сили неімперіялістичні, свободолюбні, які дбають про добро народу, не можуть зародитися і розвинутися в большевицькій партії з двох причин. Поперше, тому що большевизм у своїх корінних засновках нехтує волею і добром людини й народу та цілим своїм матеріялістичним, тоталітарно-диктаторським наставленням змагає до опанування всіх людей і всіх народів, цілого їхнього буття машиною комуністичної тоталітарної держави, якою володіє Москва. Подруге, комуністична партія є побудована на засадах стислого добору і перевірки, так що в ній збираються і втримуються тільки такі елементи, які прийняті комуністичною доктриною і большевицьким наставленням.

Комуністична партія є носієм большевизму, большевицької системи і вона вилонює больпіевицький режим, як своє завершення. Поскільки в ній нема таких ідей, ні людей, які змагали б до волі і добра народу та людської одиниці, все в ній наставлене на втримання і поширення большевицької неволі й визиску, то такими ж самими мусять бути теж усі намагання і дії, що від неї походять. Це однаковою мірою стосується до того, що большевики роблять з власної ініціятиви, як і до таких їхніх потягнень, які є реакцією на небольшевицьку ініціятиву, коли большевики проводять їх у свому напрямі, за своїм бажанням.

Така категорія змін у большевицькій системі, в методах і в тактиці режиму, що належить до еволюції большевизму, є важливим чинником, завдяки якому большевизм втримується і поширюється в часі і в просторі. Змінність тактики і форм дії належить до найважливіших засад большевицької практики, її застосовують зокрема тоді, коли йде про підступний обман і послаблення напору, або відпору ворожих до большевизму сил. Большевики стоять у постійній боротьбі з тими народами, що їх вони вже веліли поневолити, як і з іншими, до яких добираються. Прямим застосуванням насильства не завжди і не всюди вдається перемогти здорові, свободолюбні сили народів. Підступ має помогти там, де насильство не діє, або де не стає сил для фронтової боротьби.