Розділ «ЛЮДИ БЕЗ ҐРУНТУ»

Ця стаття, за підписом «А. Власт» і з редакційним надзаголовком «Ті, що відійшли від націоналізму», була друкована в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік І, чч. 35 і 36 з 24-го і 31-го жовтня 1954 року. Вона е немов продовженням статті В. Тесляра «Брак віри в патріотизм українця-націоналіста. — Відповідь на запити і завваги доц. Ю. Бобровського», її доповненням і дальшим висвітленням. Автор широко цитує листа Бобровського, виявляючи суперечність і неправильність його тверджень і закидів у бік націоналістично-визвольного руху.

У 36 і 37 числах двійкарського «Українського Самостійника» появилися статті, підписані ім'ям доц. Ю. Бобровського, сиґновані рівночасно в примітках автора ініціялами М. Ш. У 33 і 34 числах нашого часопису В. Тесляр відповів на деякі запити і завваги вельмишановного пана доцента. Але той виступ п. Ю. Бобровського, до особи якого ми ставилися з великою пошаною і довір'ям, є настільки сумним і симптоматичним, що вважаємо за потрібне присвятити йому більше уваги. При цьому хочемо не тільки дати відповідь на окремі твердження п. Ю. Бобровського, але й кинути жмут світла на зміну віх цього автора.

В першій статті п. Ю. Бобровський ставить запитання: «Чи «вербовка" членства до лав ЗЧ ОУН відбувалася в таборах ДП за його націоналістичним світоглядом, певними властивостями характеру, сильною волею, — а чи радше за його готовістю на прилюдних зборах задеклярувати себе більшими націоналістами, як С. Бандера». Очевидно, що за критеріями, поданими в першій, а не в другій половині наведеного речення. Але цікаво, що це питання ставить тепер п. Ю. Бобровський, який сам належить до тих, що вступили в ряди організованих націоналістів на еміграції в таборах ДП. Ми не вважаємо, що сама обставина організаційного оформлення в когось на еміграції знецінює його світоглядові, ідейні та характерні прикмети. Тільки для перевірки їхньої правдивости, тривкости і сили в свобідніших еміґраційних умовах немає таких твердих проб життя, як у боротьбі на Рідних Землях. Але як тут, так і там ідейність, сила волі і характеру поодиноких членів є різних ступенів. У твердих пробах боротьби одні люди витримують і перемагають, а деякі заламлюються, відпадають, а навіть стають зрадниками. Крім того, світогляд, характер, ідейність, воля здібності й інші прикмети людини не е незмінними, вони розвиваються, підносяться або підупадають, псуються. На це впливають не тільки обставини, вплив оточення, змісту і форм життя. Про застій, піднесення чи падіння прикмет людини вирішує передусім те, чи і наскільки вона сама працює над собою, старається підносити їх щораз вище, чи без внутрішнього спротиву скочується вниз. У пориваючому струмені нашого руху відбуваються ще й часткові й індивідуальні процеси, які своєю натугою, швидкістю та навіть напрямком не завжди однобіжні з цілим рухом. Революційно-визвольний рух ОУН є динамічним, а не статичним явищем, так само роля і вартість кожної окремої людини в ньому є ролею частини в струмі, в біологічному процесі, а не ролею цеглини в статичній будівлі.

Доц. Ю. Бобровський у статтейній формі поставив питання про вартість кадрів ЗЧ ОУН, організованих на чужині, та дав узагальнюючу неґативну відповідь. Ці самі питання і відповідь він поставив у живій формі, сам собою, своїм виступом. Повищі наші зав-важення не мають на меті вибілювати чорні плями, тільки застерегти перед неправдивим і несправедливим узагальненням, щоб окремих, процентово і своїм впливом незначних випадків ідейного, політичного і морального падіння й відпаду окремих людей не відносити на рахунок цілости руху.

В своїй статті Ю. Бобровський пише таке: «Чи колишня таборова «УПА» — таборова адміністрація, що складалась на 90–95 % з так зв. «симпатиків», взагалі чимось подібна до УПА в Краю?» Цим реченням автор дає вислів своєму озлобленому ставленню не тільки до «колишньої таборової адміністрації», з участю симпатиків, але рівночасно й до прибулих з Краю вояків УПА, що гуртами жили в таборах у Німеччині.

Замість полемізувати з п. Бобровським, наведемо деякі уривки з його листа з 29. 11. 1949 р. на цю тему:

«В нашій Організації (особливо в низах) борються завзято проти «корита». Мають рацію, коли борються проти того, щоб наше членство стало «коритниками», але безглуздя тікати від платних посад і залишати їх КУКові. Коли ми будемо тікати від оплачуваних посад, то ми не зможемо провадити жодної організаційної роботи, бо поперше — ми тільки й матимемо в думці про хліб насушний, і подруге — не матимемо змоги рухатися. Візьмемо приклад з мене. По реформі, коли я перейшов мешкати до табору, наша таборова Рада дала мені посаду технічного секретаря у технічному відділі з платнею 100 марок. В таборовій Управі заведено опозицією так, що посідають посади з оплатою 150–300 марок».

Як бачимо, дві наведені цитати віддзеркалюють два протилежні становища пана Бобровського до того ж самого питання.

У поміщених статтях в «УС» 5. і 12. вересня ц. р. п. Ю. Бобровський, як з грамофонного диску, переспівує оклепані відступниками від ОУН фрази та з їхньою тенденцією провокації і денунціації. Бо що ж інше може мати на меті таке речення:

«Комуністичне і фашистське підпілля в демократичному світі обумовлено їх боротьбою за повалення демократичного світу. Для чого потрібне для ЗЧ ОУН «підпілля» в демократичному світі?»

Висновок простий: «підпілля» ЗЧ ОУН призначене для боротьби проти демократичного світу, поліція в різних країнах повинна це мати на увазі. Ось так п. Бобровський в газетній статті виразно написав те, що його теперішні майстри подавали «куди слід» тільки довірочними доносами. Чи не перестарався п. доцент?

Перейшовши на бік двійкарської групи ЗП, п. Бобровський намагається переконати читачів його статтей в тому, що розкол і диверсія двійкарів є позитивною дією реорганізації та селекції «найпроґресивнішого» членства, а група монополістів у ЗП УГВР є найкращим і єдино правдивим речником української визвольної політики. При цьому він з упертістю присвоює собі вигадані й повторювані наклепи «опозиції», ті самі, що їх він сам розкривав, відкидав і засуджував, напр., на II. Надзвичайній Конференції ЗЧ ОУН. Робити біле з чорного і навпаки, відповідно до коньюнктурної догідности — це спільна характеристична риса для всіх такого типу зміновіхівців. П. Бобровський називає таких людей «найпроґресивнішими» й інтелігенцією. Особливий, як на доцента, спосіб арґументації. П. Бобровський інтелігенцією називає таких людей, для яких немає в житті непорушних засад, у яких правда підмінюється діялектикою, характер — безхребетністю, вірність — продажністю, у яких найвищим досягненням інтелекту є вміння на ґрунті внутрішнього нігілізму переконливо заступати, на зміну, протилежні погляди на одні й ті самі речі. Якщо так розуміти, то погоджуємося з твердженням п. Бобровського, що для такої «най-проґресивнішої інтелігенції, закінченої і зростаючої» (за словами п. Ю. Б.) — в рядах ЗЧ ОУН немає місця і слава Богу, коли такі люди виявляються і залишають ці ряди. Натомість в ОУН і зокрема в ЗЧ залишається і прибуває до них така інтелігенція, яка плекає і втримує на високому рівні рівнорядно всі сили й вартості духа— віри, характеру й інтелекту, в якої «вірою», «знаю», «визнаю» і «чиню» ідуть однозгідно, по одній, прямій лінії.

Щоб проілюструвати ріжницю між тим, що п. Бобровський заступав попередньо, і теперішнім його писанням та переходом до двійкарів, зацитуємо уривок з його листа з 29 травня 1950. Ось вони:

«Крім цього, за цей час я до кінця продумав низку засадничих питань з нашої внутрішньої і зовнішньої політики. 1) Ми мало приділяємо уваги боротьбі за ясність і чіткість світоглядових та ідейно-політичних позицій нашої Організації.

а) В свій час підтримка, а тепер боротьба з…..(тут п. Бобровський наводить прізвища літератора й критика, які співпрацювали, чи й досі (один із них) співпрацюють з «Сучасною Україною» — прим. Редакції «Шляху Перемоги») і їм подібними, хоча вони, як були раніш, так є і тепер большевицькими аґентами і марксівськими диверсантами в духовій площині.

б) Толеранція світоглядово й ідейно-політично ворожих елементів у нашій Організації — Гришко, Рябишенко.

в) Відсутність світоглядової та ідейно-політичної чіткости в нашій пресі. Серія статтей в «Українському Самостійнику» автора П. Олежко є диверсією московського соціял-демократа. Я маю відповідь на цю серію статтей, але не знаю, де я буду її друкувати, бо в чужій пресі не хочу, а в своїй не пропустять. І все ж таки я цю відповідь надрукую».

Як виходить, тоді, в 1950 році, п. доц. Ю. Бобровський продумав низку засадничих питань до одного кінця, а тепер, чотири роки пізніше, передумав їх і додумався до іншого, якраз протилежного. Сьогодні разом із Н. Олежком п. Бобровський потягнувся (вживаємо вислову Ю. Б-кого) туди, де панує вплив Шерехів, Майстренків, і спрягається з Н. Олежком у роботі двійкарів. Яких же дальших вислідів треба очікувати від «продумування» паном доцентом засадничих питань, до яких то ще «кінців» він у них дійде?

Де ж шукати вирішного критерій, яким умотивоване змінові-хівство п. Бобровського? Вказівку для відгадання дає друга його стаття, поміщена в 37 ч. «Українського Самостійника», а особливо її знаменний надголовок: «Кому належить чужа допомога». В тій статті, мабуть, на замовлення ЗП і на доказ своєї «проґресивности» й придатности, пан доцент силкується довести, що ЗП УГВР за рахунок «підтримки і допомоги з боку певних чинників демократичного світу» веде правильну визвольну роботу та що так якраз і треба. Зайво вдаватися в детальне розтрясання арґументації п. Бобровського, якою він намагається конкретне питання: що робить ЗП УГВР за чужу допомогу, — пустити навскіс, на площину теоретичних міркувань про те, що ЗП повинно б робити. Тим часом група ЗП УГВР уже шостий рік існує і діє за рахунок тієї допомоги чужинних чинників і балянс її роботи за той час дає безсумнівне свідчення про її цілі, про призначення і використовування тієї допомоги. Чи ж справді ЗП УГВР, як каже п. доц. Ю. Б., «доцільно використовує допомогу чужосторонніх чинників для розбудови дійсно власних сил визвольної боротьби українського народу», та для «ширення і зміцнення зв'язків з силами вільного світу, що хочуть підтримувати визвольні змагання українського народу»? Що говорять факти? Що зробила група ЗП для розбудови українських визвольних сил, для їх ідейного, морального, політичного чи організаційного скріплення? Які позитивні акції вона провела серед української еміграції, які сили приєднала до визвольного фронту? Які ідеї вона поширювала та як впливала на скріплення українського самостійницького фронту, на його зце-ментованість і на піднесення ідейности й морального стану? Яку роботу проробила група ЗП УГВР, маючи чужу фінансову допомогу, для пропаґування української справи у чужинному світі, де є ті чужомовні видання і зовнішньо-політичні акції, які повинні б належати до першочергових завдань Закордонного Представництва УГВР?