Розділ «IV»

Тетяна винувато зітхнула.

– Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? – починає стиха жувати її. – Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.

Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:

– На чорта вони мені?

– Як – на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі?

– Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.

– Будете витинати в ковалевій клуні. – Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:

І хліб пекти,

Й по теляти йти

– Буду.

Упертість закам'яніла на її обличчі.

– А там і до Явдохи на досвітки підете.

– І піду.

Зразу, несподівано, снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь із досвіток дівку, залящала, як десь на леваді:

Зеленая ліщинонько,

Чом не гориш ти, все куришся…

– Хівря Цимбалівна. Єй-бо, Хівря! – сміявся Андрій. Проте недовго: став слухати. Далі кивнув у її бік головою до мене. – Бачите?

Я й без цього вже не зводив з неї очей.

Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.

Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам.