Розділ «IV»

– Дарма, – похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.

– Завіса – з драних ряден, дзвонять у битий чавун…

– Дарма, – горить, як у огні, на місці не всидить…

– А що найцікавіше, так це музики, – допікає Андрій, – рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.

Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:

– Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…

Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.

– Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.

– Ехе-хе! – зглибока зітхнув Андрій.

– Знаєте, – без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну, – як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий – як снігом сипне поза спиною.

Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.

– Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч би… – Далі живіше, моргнувши оком: – Тетяно Гнатівно, ану ось отієї, – Андрій узявся в боки:

Ой послала ж мене мати

Зеленого жита жати…

Почервоніла:

– Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась.

А сама сміється, очі заблищали: помітно – охоче заспівала б – соромиться.

– Ось нехай вона освійчається з вами – почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться, – згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах, – каже, що од їх з ума сходять.

Подивився на неї скоса:

– Взялась була готуватися на вчительку – через тиждень покинула.