Розділ «ОПОВІДАННЯ ЧЕТВЕРТЕ (РОКИ 1681-1709). БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО»

Незадоволення запорожців Мазепою

Взагалі ставлення запорожців до Мазепи щодалі все гіршало і мало не у всякому листі до гетьмана запорожці дорікали йому за те, що:

1) на Самарі, на одвічній запорозькій землі, побудовані городи й обсаджені московськими людьми; 2) ті люди вирубали одвічні запорозькі ліси;

3) на Орелі сидить московський воєвода з ратними людьми, тоді як за умовою з Богданом Хмельницьким воєвода мав бути тільки у Києві;

4) московський уряд без відома козаків і без військового суду бере й засилає у Сибір козацьку українську старшину, полковників і навіть гетьманів;

5) московський уряд раз у раз вимагає, щоб запорожці воювали татар та турків, а коли запорожцям стає скрутно, не подає їм помочі.

У середині року 1694 на Січі знову збився заколот з приводу нових закликів Петрика до нового походу разом з ордою на Гетьманщину. Прихильники Петрика скинули з кошевства Рубана за те, що не хотів приєднатися до татар, але, як і обидва попередні рази, не знайшли поміж себе козака, здатного взяти булаву, і через те на третій день заколоту вороги бусурманів взяли гору, обрали кошовим Івана Шарпила і почали лаштуватися до війни з татарами.

Нові зачіпки з татарами

З запорозьких ватажків того року найбільше уславилися Хведько та Максименко. Останній року 1694 навіть вийшов байдаками у Дніпр і, обминувши річкою Конкою Аслам-город, вийшов у Чорне море, далі ж, приставши до берега Криму, попалив багато татарських осель, визволив з неволі біля тисячі християн та, захопивши на байдаки стільки ж бусурманів, повернувся до устя Дніпра. Тільки проплисти проти води повз турецькі городи Максименкові ніяк не вдалося, і він змушений був свої байдаки потопити у Дніпрі, вертатись на Січ суходолом.

Опріч цих ватажків, запорожців водив на татар сам кошовий Шарпило. Погромивши добре татар на Чангарі та Молочних Водах і однявши у них 7 гармат, Шарпило повів козаків на низ Дніпра, на річку Ольхову та урочище Стрілицю, та тільки у тому поході йому не пощастило: татари зробили на запорожців засідку і несподіваним нападом погромили їх і прогнали на Січ.

Незадоволені останнім походом запорожці скинули Шарпила з уряду і обрали кошовим Петра Прима. Новий кошовий восени того ж року ходив новим походом на татар, але, не діждавши помочі од Мазепи, скоро повернувся на Січ.

Семен Палій

У свій час я вже згадував, що з початком 1680 років польський король Ян Собеський поновив на Правобережній Україні козаччину і почав залюднювати країну, що колись, як кажуть, текла молоком та медом, а тепер повернулася на пустиню. За 15 років, що минуло од Чигиринської руїни, багато люду українського, рятуючись од кріпацтва, що московський уряд заводив на Гетьманщині, повернулося з лівого берега Дніпра на правий і разом з вихідцями із Запорожжя поповняли козацькі полки, уряджені королем. До 1689 року ті полки набули вже чималої сили, а почувши ту силу, почали не пускати у свої межі польських панів, а тих, що вспіли вже засісти, почали виганяти і, пригадуючи Хмельниччину, погрожували знову загнати поляків разом з євреями за Віслу.

З 1689 року нове козацтво під проводом своїх полковників і найвидатнішого з них Семена Палія почало одверту боротьбу з поляками і побрало навіть польські кріпості у Немирові та Білій Церкві. Маючи осередком свого козацького війська Фастів, Палій бився не тільки з поляками, а одночасно і з татарами, й турками, і, незважаючи на невелику кількість своїх козаків, він мав щастя у тій боротьбі: оборона ж поспільства од панів зробила його народним героєм. Об'єднавши під своєю владою майже всю Правобережну Україну, Палій пішов стежкою Богдана Хмельницького і просив царя Петра І прийняти Правобережну Україну під свою руку, та цар, щоб не мати сварки з королем, не згодився на те, а закликав Палія з козаками переходити на східний бік Дніпра. З свого боку Палій не схотів, як він казав, покинути людність на поталу панам, а церкви віддати унії і лишився у Фастові, обстоюючи й надалі православну віру та українську людність.

Похід Шереметєва на татар

Напровесні року 1695 цар Петро І Олексійович, забравши владу до своїх рук, проголосив похід на турків та татар. Сам він пішов з військом на турецький город Азов, а боярина Шереметєва з російським військом та Мазепу з українськими козаками послав на дніпровські турецькі городи.

Мазепа перевізся з козаками на західний берег Дніпра у Мишуриному Розі, Шереметєв же – у Переволочині; далі ж, простуючи степовими шляхами, російське й козацьке військо підступило 24 липня до Кизикерменя і зразу ж почало громити його з гармат та штурмувати. Запорожці тим часом поновили свої чайки і під проводом кошового отамана Максима Самійленка обложили з Дніпра весь острів Тавань з його кріпостю. Кизикермень, хоч турки й татари добре його обороняли, недовго стояв, і 31 липня після того, як росіяни й козаки вдерлися у місто і зчинили там різанину, віддався на волю побідників. Слідом за Кизикерменем Тавань віддалася запорожцям; ті ж бусурмани, що були на кримському боці Дніпра, у кріпостях Аслам-Кермень та Мубер-Кермень, побачивши, яка доля спіткала перші дві кріпості, покинули свої городи разом з риштованням та, забравши деяке своє збіжжя, утекли у Крим.

Запорожцям у Тавані припала велика здобич і сила бранців, і все те вони повезли чайками на Січ. Шереметєв та Мазепа не мали наказу йти далі на Крим і, передавши повойовані городи запорожцям, повернулися тим самим шляхом на Україну, лишивши, як і звичайно, запорожців самих оборонятись од татар.

Восени того ж року кошовим отаманом Війська Запорозького у сьомий раз був обраний Іван Гусак і зараз же повів запорожців походом на татарську Стрілицю й перевізну пристань, що проти Очакова, і, наробивши татарам чимало шкоди, до зими повернувся на Січ.

Помщаючись за зруйнування дніпрових городів, татари у січні 1696 року великою силою набігла на Гетьманщину, поруйнували всі села понад Ореллю й Дніпром і, перекинувшись за Ворсклу, почали добувати Нехворощу. Мазепа у цій пригоді виявив свою нездатність до керування військом і допустив до того, що татари спустошили всю південну Полтавщину. У цьому поході з татарами знову був Петрик. В своїй упертості він не хотів розуміти, що коли під час першого його походу до нього запорожці не пристали, то тепер, під час війни запорожців з татарами, це було вже зовсім неможливо. У цьому поході він знайшов собі смерть – загинув од руки одного з козаків.